"ВОЛИНСЬКА ТИХА СТОРОНА:
Може, Москва випалила І Дніпро спустила В синє море, розкопала Високі могили — Нашу славу.
Т. Шевченко ("Сон")
І ось, нарешті, Радивилів! Волинь. Яка ж це година? Сьома. Сонце все ще на небі. Машина якось сама зупиняється, а я механічно зіскакую, щоб торкнутися рідної землі. І як тут багато знаків доби: і прапори, і тризуби, і хлопці в ритуальних мазе-пинках, і плякати, що сливе захрипло пропагують "нашу славу". Просто не віриться, що це те саме дерев'яне, колись прикордонне, багато разів згадуване містечко, де і я одного разу, під осінь, якогось там десятеот-енного року пожинав лаври слави на чолі танцювальної групи безсмертних Авраменкових гопаків та "запорожців", разом з моїми юними друзями — Сергієм Снігуром, Женею і Надею Шудраківними, Вірою Тимофієвою. Повна заля публіки, повно захоплення, бурхливі оплески. На сцені вибиває навприсядки чумак-гонивітер з своїм батіжком, і навіть не хочеться вірити, що це був той самий добродій, що ось тепер вертаеться через це містечко з далекого свого Криму і дивується, мов би він уперше все це бачить. Пригадуються танці до ранку, бурхливі залицяння, блискучі очі, вишиті сорочки, гарячі ревнощі... І другого дня гостина у Батькові, три кілометри від міста, у незабутніх товаришів Антона і Володимира Гакенів з їх чарівною сестрою Юлінькою, романтичним млином, поетичним ставом, човном і.. . "ніч яка, Господи, місячна, зоряна" .. . Пригадується ліричний Василь Суханів з його "ніжними" віршами, не менш ліричні сестри Шпаченки у квітчастих вишивках, невтомний жартун Марко Маркопольський ... То були вірші, співи, гопаки, вишивані сорочки. Цікаво, що з того вийшло за двадцять років. Тоді ще хотілося лишень кудись "тікати", за якийсь кордон ...
Але "наш отаман Бульба, отаман завзятий", наглить. Брат-ваааа! їдемо! І от ми їдемо. Крупець, Почаївська Рудня, Верба, Птиче ... Назви, чуті з дитинства, сильно пахне дулібами, вайлуваті, дебелі, раз на тиждень голені дядьки, розливний, лінивий говір, знайомі будови, знайомі вози, вишневі хутори. Колгоспний лад встиг уже й тут торкнутися своєю лапою, але ще не до кінця "пройшла соціялізація", і тому одразу видно, що тут ще все по-старому "обильем дьшіет". Не дурно наші хлопці, які верталися з волинських рейдів, завжди виглядали відживлено.
Забагато сантиментів і лірики, я внутрішньо горю і не згоряю, хотілося б обіймати кожного репаного дядька.
Біля села Верби натикаємося на справжній слід війни. Праворуч і ліворуч погорілі танки, самоходи, гармати ... І димарі на місці, де було село. Тут німці напоролися на більший опір, були оточені й знищені три совєтські дивізії.
ЗІС байдуже біжить далі, її завдання виразне, терен поволі спадає, і вже біля Птичого дорога біжить понад долиною ріки Ікви, ген аж до самого Дубна. Коли ви читали "Тараса Бульбу" Гоголя, вам не треба пояснень, що таке Дубно. Це одразу нагадає автентичного Тараса Бульбу, який десь тут, у тих дібровах, мав діло з "проклятими ляхами", а також з своїм романтичним сином Андрієм. "Розігнався Андрій на коні і мало, мало не настиг Голокопитенка, коли враз якась міцна рука схопила за повід його коня. Оглянувся Андрій: перед ним Тарас! Затрясся він всім тілом і нагло1 зблід..." О, наші Тараси жартів не люблять.
Це містечко над Іквою з руїнами замка належало колись князям Любо мирським, пізніше, після польського повстання, перейшло до князів Демидових, за царя було моїм повітовим чи пак "уездным" містом, сюди ходили наші хлопці "до побору"; сюди їздили на ярмарки, тут на Судобичах стояв якийсь піхотний полк, у якому відбував свою трирічну "унтирцерську" службу мій дядько Ялисей, про що він з нагоди і без нагоди любив оповідати.
Час так наглив, що славне Дубно ми минули без зупинки, перед нами ще шістдесят кілометрів дороги, а вже на передмісті
Панталії починало смеркати. Ой, чи доїдемо? Мабуть, таки доїдемо. Наш Геркулес-шофер, здається, вимагає милосердя, не так для себе, як для ЗІС, бо її світла поважно заслабли. Проїхавши ще кілометрів з десять, вже затемна, біля чеського села Молодава наш "Тарас Бульба" велів зупинитися.
Це було колись, як і всі чеські "колонії", багате, упорядковане село, до якого тепер помітно торкнувся дух колективіїзаційного мору. Шукаємо якогось начальства і знаходимо старосту, десь аж на краю села, чи не єдину українську родину, і той призначає нам нічліг. Чеські "седлаці", які живуть тут у третьому поколінні, все ще говорять між собою виключно чеською мовою, з місцевим населенням не мішаються, дуже горді своїм походженням і своєю культурою і так само, як і їх предки в Чехії, дуже відрізняються від решти слов'ян своєю поведінкою. Мій покійний батько жив по сусідству з ними і мав ділові контакти, поважав їх за розум, такт, поведінку, цінував їх як добрих господарів і радив іншим брати з них приклад. І треба визнати, що вони багато спричинилися для піднесення господарської культури цього краю. Уявляю, як нелегко було їм давати раду з більшовицькою голотою, хоча треба й те сказати, що за минулих революцій, коли "влади" мінялися мало не кожного місяця, від чого населення мало завжди багато клопотів, чехи умудрялися найменше потерпіти, що треба завдячувати їх політичному тактові і культурі поведінки. Але на цей раз, видно, найменше їм пощастило, бо село почало виразно занепадати.
Нас поділено на дві групи, і господар, до якого мене приділили, не здався вельми привітним, але коли я заговорив до нього йото мовою та сказав, що я недавно з Праги, його настрій змінився, з'явилися відомі "бухти", масло, кава і почалися розмови на тему минулої "грузовлади" (влади жаху), яка обкладала їх нечува-ними податками, вічно грозила Сибіром, так що з дванадцяти голів худоби лишилася йому тільки одна корова. Було повно машинерії, тепер немає плуга, казав він. Все забрали, все пожерли, людей з обіди ли і самі не стали багатшими. Як ті єгипетські корови. З них такі самі господарі, як з кобили соловейко. . .
Ліжко, до якого мене поклали, з його тяжкими перинами, ще раз пригадало Прагу, і це був, здається, останній речевий спогад про той світ, що його залишив я назавжди. Вранці, зі сходом сонця, ми подякували нашим господарям і вирушили далі в дорогу.