Ще досить рано, всього лиш третя година, ми ніколи не сподівалися так швидко сюди дістатися, але ця п'ятниця і вісімнадцяте число рішуче нам сприяє. Ось, наприклад, друга несподіванка: ми натрапляємо на молодого героя, якого Олена звідкілясь знає; виявляється, що не лише знає, але що він також "наш" і що негайно вирішить нашу проблему. Ще якінебудь двадцять хвилин, і ми вже на головній квартирі нашої ОУН, що на вулиці Академічній під числом вісім. О, яка розкіш! Які бурхливі вітання. Багато здивування, бо і Ольжич уже тут, він нас перегнав і дивується, де це ми так довго барилися, на що Олена резолютним тоном заявляє, що ніяких машин ми не мали і так непотрібно, як прокляті, гнали.
А скільки різних знайомих, з різних часів і кінців. І Іван Рогач з Закарпаття, і Орест Чемеринський з Берліну, і Михайло Михалевич з Праги, і багато, багато інших, від яких аж роїться у трьох великих кімнатах домівки, де за совєтів містився ТАСС.
На відпочинок нема часу. Одразу після їдальні, де ми спожили чималу дозу совєтських крабів і якусь горохову юшку, ми відправилися на великі сходини видатних культурних діячів міста Львова, де мають бути обговорені якісь важливі, актуальні наші клопоти і проблеми. Ми, розуміється, там дуже бажані. Біля сьомої години ми вже забули про нашу недавню безжурну мандрівку і сидимо поважно у залі Спілки українських письменників на вулиці Підвалля 3, де за польських часів містився славетний україножер "Кур'єр Львовскі", слухаємо розважання таких громадян, як колишній редактор колишнього "Діла" Іван Німчук, теперішній редактор теперішніх "Львівських вістей" Осип Бод-нарович, голова спілки письменників Микола Голубець, речник св. Юра о. Костельник і багато інших, нам покищо не знаних громадян. Тема обговорення — наша евентуальна експансія на схід, при чому наші львівські колеги, що вже перебували під совєтським режимом, а деякі з них, як от редактор Іван Німчук, встигли навіть побувати у відомій московській Луб'янці, правлять нам за міродайних і незаперечних експертів цієї справи. Щоб іти на схід, треба знати тамтешні, передовсім психологічні умови. Треба пам'ятати, що там діяла протягом століть певна політика завойовника, яка залишила по собі як не глибокий, то в кожному разі виразний і досить тривкий слід. Довголітнє відокремлення від Европи почало формувати там окремий тип людини, а довготривалі і чисельні експерименти революції з її екс-термінацією великої частини людей позитивного наставления залишили по собі велику, не зовсім духово окреслену масу, ідеалом якої є в першу чергу боротьба за життя — життя взагалі, без огляду на ідеї, ідеології і режими. Можна допускати, що тамтешня людина втомлена певною муштрою і духово пригнічена довготривалою матеріальною нуждою, а тому вона внутрішньо озлоблена на всіх, що мають більше, а це в свою чергу плекас-в ній почуття меншевартости, яке вона намагається заперечити демонстративним протестом. Позбавлення приватної власности і ініціативи підірвало в людині потребу самостійної ініціативи взагалі, особливо у більших розмірах, зводячи все1 до інтересів дрібного, щоденного побуту в боротьбі за хліб, за речі, за мешкання, за місце в черзі.
Чи є там виразна національна свідомість? Є, але не цілком тотожна з нашими поняттями цього явища і не в найширших масах, особливо міського населення. Відоме "всьо равно" ще дуже домінує, а певна невразливість на національну нерівність досить виразна.
А як з релігійним духом? У масах він живий і діючий. Як стихійний протест проти індивідуальної несвободи, як шукання протекції і оборони у небесної сили проти гніту сил земних і як природний гін до релігійного вияву людини взагалі.
У загальному картина не зовсім рожева, але не безнадійна. Український народ протягом віків поневолення на всіх своїх територіях виробив у собі певну відпорність на кожний гніт. У своєму корені цей народ живий і здоровий, але болюче і гостре питання, як собі помогти, як знайти доступ до вразливих і замкнених місць душі нашої людини, як і чим лікувати рани, — ось фундаментальне питання, що вимагає конкретної відповіді, яку нелегко знайти. Багато порад і пропозицій. Не йти туди масово, не виявляти своїх намірів демонстративно, не відрізняти себе від загального оточення. Національно нетерпимі хотіли б більшої акції для освідомлення мас, представники церкви воліли б швидку відбудову релігійного життя, а я особисто як колись, так і тепер волів би вирішувати ці справи не конче формально, апріорно і урядово, а більше по-людськи, без наперед визначених правил поведінки. Нести туди не так "свідомість", як "добре серце", яке породить і свідомість, бо природа нашої людини не зносить штивности і формалізму. Політичні, господарські, культурні і релігійні проблеми вирішувати не заздалегідь, і не тут, і не теоретично, а там і практично, виходячи з конкретних умов і потреб. Треба наперед виходити від самого себе, бути всебічно освідомленим .і зрозумілим самому в собі, діяти з почуттям такту і любови. І це дасть наслідки.
Наша дискусія триває досить довго, і цікаво, чи зможе дати вона якісь позитивні наслідки.
Пізно ввечорі нас з Оленою приділяють на мешкання. Десь досить далеко, на якійсь Я цій горі, на крутій вулиці гетьмана Тарнавського під числом 65, у невеликому новому будинку, у
мешканні з трьох кімнат і кухні, що належало колись якомусь польському офіцерові, а за часів "старшого брата" майорові НКВД пограничної сторожі. Хто і як роздобув це мешкання, ми, розуміється, не цікавилися, очевидно, це були "наші хлопці", що такими справами займалися, але мешкання, треба визнати, добре, гаразд обставлене, і застали ми там уже цілий гуртожиток, що складався з Ольжича, Рогача, Михалевича, Коваля і Русова. До цього додали ще й нас, а згодом і Штуля.
З отляду на те, що тут недавно перед нами жив майор НКВД з своєю жінкою і сином, як також на те, що цій родині, видно, пощастило вирватися лише з тілом і душею, ми застали ціле мешкання в ідеально совєтському стилі і дусі, а тим самим мали можливість зустрітися ще з однією ділянкою совєтської культури. На стінах, розуміється, чинно і важно висіли всі святі — Маркс, Сталін і Ленін, плюс Олександер Пушкін і кілька родинних фотографій. На етажерці, що правила за бібліотеку, ті самі святі, у дуже новеньких, не торкнутих оправах і кілька книжок модних совєтських авторів, як Шолохов, Леонов і Еренбурґ. У трьох великих повних шафах і одній совєтського походження величезній скрині повно всілякого майна — уніформ, одягів, жіночих і чоловічих, як також багато куснів матерії на одяги і взуття. Тут також ідеально зберіглися всі майорські документи, військові і цивільні ордени, всі родинні фотографії, все листування і навіть два нерозрізані листи від батька, селянина з Сибіру, в яких він плачевно благав вислати йому сала, бо "сказива-ют что там у западной всєво етава дастаточно" ...