Перед відходом Олена лишила для свого Михайлика у Рудев-ських таку картку: "16. VII. Мій дорогий Михайлику! Пишу Тобі за хвилину до переходу. Сиджу у надзвичайно симпатичного панства, родини п. о. Рудевського в Сосницях, звідки переходимо. Тут ми були кілька годин і ніч, як у себе дома. Якби Ти мав колись переходити — зайди конечно сюди. Ніде так не було мило і затишно ... Надіємося, що перейдемо річку щасливо, здається — тут нічого не чекає злого. При першій же оказії передай мені ку-ферок і поклади туди сірий капелюх. А головне — збирайся і сам". Без підпису. Напевно забула. До цієї картки пан-отець зробив дописку: "Пишу тих пару слів, бо хочу Вас повідомити, що Ваша Пані щасливо перейшла сьогодні о 13.00 год. Рудев-ський". Як бачите, у ті часи не дуже ще пильнували конспірацію. Картка йшла відкритою поштою, і на ній, синім олівцем, з обох боків були позначені великі літери "У" (українською мовою).
А перед першою годиною, після доброго обіду, ми розпрощалися з нашими дорогими друзями. Вони, цілою родиною, провели нас аж до границі своєї левади, а далі вже вниз, зеленими гаями, гарною поетичною стежкою поміж густими кущами ліщини, ми пішли до річки. Далеко перед нами йшла жінка з великим клунком на плечах, за нею біг її малий Василько, далі, безжурно і весело, під руку, швидко йшли дві жінки, а я ззаду з своїм фотоапаратом робив знимки. Сян виступив перед нами несподівано. Невелика, поетично "заросла річка кроків п'ядесят шириною. На всі боки оглянулися — із Богом. Швидко скинули взуття, я забрав свої й Оленині речі ... Вода була тепла, трохи бурхливіша і каламутніша, ніж звичайно. Ми йшли дуже швидко, я попереду, Олена, тримаючись за моє плече, за мною. На середині вода сягала сливе до пояса, але ми швидко її перебрили. За нами з берега слідкували очі наших друзів, а коли ми вирвалися на другий берег і оглянулися назад, вони помахали нам домовленими рухами, що все безпечно, і зникли в кущах. Ми також метнулися у кущі і спонтанно кинулись у гарячі, міцні обійми. Наші серця схвильовано билися, наші очі захоплено горіли. Ми ж були на українській землі! На Україні!
Знайти потрібні слова, щоб висловити урочисту схвильованість наших душ, той полум'яний салют, гостре збентеження і пекуче щастя, нема змоги. Ми так розгубилися, що на хвилину забули про небезпеку. Але довкруги було тихо і порожньо. Ми швидко привели себе до порядку і рушили вперед через луг, без стежки, навмання, густою, високою, зеленою травою.. Я йшов попереду, пробивав стежку, ніс усҐнаші речі. Перед нами на обрії в яскравому промінні сонця майоріло село.. . Було тут так гарно, так безпечно, так свіжо, що хотілося довше побути серед цієї краси. І абсолютна тиша, абсолютне безлюддя, лише стрекотіли в траві коники і співали в небі жайворонки.
В одному місці ми натрапили на невеликий стовпчик, що ледве визирав з високої трави з випаленими на ньому літерами СССР і знаком серпа і молота. Тут ми вирішили зупинитися. Було дивно, чудно, незбагненно. Тож це була та заборонена, заворожена, суворо бережена мертва смуга на шіянеті, яка ділила світ на дві непримиренні частини. Ми оглядали той дивовижний стовпчик, вдивлялися у безлюдний простір, на обрії якого здовж річки лежали зруйновані і зарослі бур'янами села. Ми дивувалися, що нам судилося бачити і переживати це своїми очима і своєю душею без ніяких чужих дозволів, ніяких прохань, ніяких віз.
І те, що мрією було роками,
Все обернеться в дійсність і можливість, —
Нам буде сонцем кожний кущ і камінь
У ці хвилини гострі і щасливі!
Подумать тільки: наші села й люди, А завтра прийдемо до свого міста! Захоплять владно зголоднілі груди Своє повітря — тепле та іскристе.
О, як це точно, до подробиць, до найглибших тонів було нею наперед вичуте, і яке чудо, що все це так здійснилося. Олена слухала ці свої власні слова, які я їй деклямував, і в її очах світилася екстаза.
Ми пробули тут'з годину, сиділи у густій траві, ділилися враженнями, мріяли про майбутнє. Розуміється, ми уявляли його значно привабливішим, ніж воно було в дійсності. Уявляли Київ, наші нові зустрічі, особливо з нашими колегами, нашу там працю, відвідини театру. Олена вже бачила себе в льожі Київської опери у товаристві когось з її улюблених поетів, у своїй пишній, варшавській сукні. У цей час ми якось забули, що на іілянеті бушує епохальна боротьба жорстоких суперечностей, у якій ми також творимо якусь маленьку частинку, але ця мить мала в собі стільки особливого змісту, чару, несподіваности, що можна було забути і за війну. Я намагався закріпити топ стовпчик на фотознімці, але він так соромливо і дискретно заховався у високій траві, що до нього не легко було дістатися.
— Обіцяйте мені, — казала Олена, — що ми разом дійдемо до самого Києва!
— Обіцяю! — сказав я на це.
А по деякому часі ми вже сиділи у кімнаті пан-отця Качма-рика у селі Стібному, адресу якого ми дістали у СоснипД. Але тут було зовсім інше, ніж там, за Сяном. Мешкання пан-отця було сливе порожнє, холодне, занедбане. Він розповів нам про свої переживання минулих років. Його часто "викликали", брали на допит. І до цього часу в його мові помітна депресія. З села вивезено майже всю молодь. Одних на Сибір, інших до війська, ще інші пішли самі за Сян. У селі залишилося дуже небагато худоби, майже зовсім нема коней, але і це ще добре, бо сусідні села здовж Сяну знищені зовсім, бо там проходила мертва, гранична смуга. Селяни намагаються втримати свої зруйновані господарства, щоб якось оминути голод.
Та звідкись сум зловіщий вітер вишле, Щоб кинуть серце у крижаний протяг: Усе нове... і до старої вишні Не вийде мати радісно напроти...
пророчила свого часу моя супутниця. Але:
Не треба смутку! Зберемось одразу, Щоб далі йти дорогою одною.
Ми так і зробили. Ми вислухали мову пан-отця, скромно перекусили, сказали не шукати для нас ніякої підводи, забрали все своє майно і пішли "дорогою одною" здовж Сяну на віддалі від нього від трьох до п'яти кілометрів, зарослою шпоришем, Петровим батогом, лопухами; по ній майже ніхто не їздив, бо всі прибережні села, як Халупки, Торки, були дощенту зруйновані, а на їх місці стирчали лише димарі, на яких лелеки поробили свої гнізда, та бурхливо^ буяли здичілі, знищені сади та кущі бузку. Дорогою, яка колись, видно, була дуже гарною, пишною, зеленою. За час моїх мандрів по нашій малій і тісній Европі я багато пересік різних границь здовж і впоперек, деякі з них ділили пополам міста, села, але там скрізь вони були лише нормальними границями між двома державами, через які переїздили, переходили, торгували. І тільки оце вперше бачу якусь незвичну границю, сливе в центрі Европи з таким ось краєвидом. Ті вигорілі димарі, зруйновані до основ стіни німо говорять про ріки сліз і безодню горя, що його тут пережито. І де ті живі люди, що будували ці будови, садили сади і тішилися життям? І як знайти дефініцію такого ладу і таких моральних основ, на яких щось подібне на землі мусить існувати. Тисячі кілометрів таких границь, проложених такими важкими людськими жертвами в ім'я таких мізерних вислідів. Могли ж жити поруч німці і поляки, дармащо їх міста інколи сходилися вулиця з вулицею, могли жити французи і німці, коли їх границя розтинала іноді заселені пункти пополам, не дивлячись на те, що вони ворогували століттями ... Не могли тільки жити нормальним людським життям оці "СОЦІАЛІСТИЧНІ" сусіди, і ці "народні" держави, щоб не відгородитися від решти світу китайськими мурами "мертвих зон". Яка страхітливо дика ситуація і як нелегко знайти їй пояснення; воістину мав рацію Тютчев, коли вирікав своє відоме твердження: "умом Росии не понять" ...