Він біг так по дорозі, наче коло робив, що й ніхто б його не зупинив, якби хотів, наче м'яча гнав перед собою, а Зіневич обернувся, і наче ждав його, і стрибнув через канаву на дорогу. І вже ніхто нічого не говорив, і ні про гроші не говорили, а тільки напружились і чекали, що ж воно буде далі, що вони там вирішать між собою. Я то добре бачив, що всі вони п'яненькі, і, може б, котрі з них і не хотіли б стояти при цьому ділі, але нічого не зробиш, як разом випивали, то куди дінешся. А Микола Бовсунівський тільки, бачу, на колоді то туди, то сюди переважується, наче й йому тільки й роботи, що це.
Що ж воно там далі буде, то вже й чорт не розбере, але такий шум враз ізнявся, і вже, бачу, біля мене люди товпляться, обговорюють, що й як, а я ніяк не розгледжу, хто ж біля мене, чи видко там де маму та Катерину Григорівну, — ні, не видко. І так воно вийшло, що двоє вони, товплячись та заточуючись, бо один одного за барки тримали, посувались до нашого місця, а потім таки Зіневич відштовхнувся і так садонув того, що він аж гепнувся на дно канави. Я вже й своїх хлопців не бачу, бо вони все стояли під емтеесівським тином і так і не перейшли на цей бік, бо все позатуляла ця купа людей, що біля мене стояли, що я аж упрів, так хотів десь подітись, але нараз подивився отак уздовж дороги і бачу, що звідти під'їхав на велосипеді чоловік, однією ногою сперся об землю і щось говорить жінкам, що, мовляв, якби сюди доброго дядька, то б він їм показав, як битись.
І всім зробилось так страшно, коли Зіневич, стрибаючи з одного краю канави на інший, на льоту чесонув того дядька по щелепі, прибивши ще раз його до землі, аж той розкинув руки, — проте тому нічого не скривило, не вибило, бо тільки мотнув головою, а м'язи на вилицях напружились і не розпускаються.
Ну, я собі думаю, вже він отак і не встане, так і буде лежати, і зробилось так мені страшно, що хотілось аж втекти кудись, але й від цього гурту боявся відходити, бо там скрізь — ззаду й по боках — наче б чорно так, ніч мовби, — отож я стою й не рухаюсь.
А Зіневич тим часом оббіг довкруг, став посеред шосе, розставив ноги і руки розчепірив, здоровий такий, наче на нього хтось зараз полізе, — і я вже опам'ятався, як переліз через тин в аптекаршин город і поповз картоплинням до водокачки, де руками воду качали, але тамечки вже води чортма, а тільки стояк водокачки цементом обмурований і камінці валяються, то я набрав камінців скілька і шпурлянув через кущі (крізь них видко було людські спини, голови і що робиться на шосе). Але чи попало воно в кого, чи там де покотилось, я вже не бачив, бо надумав утікати, бо ще страшніше мені зробилось, але й чув, як люди зашуміли, забалакали, що от треба ж так, і що воно робиться, а декотрі то й раділи чогось, казали, що так йому, гицлю, й треба, щоб знав, як заводити бійку серед дня, та ще й на вулиці, і я як вискакував з картоплиння в посадку і оглянувся, то вгледів, що Зіневич вхопився за голову, нагнувся й тримається чогось так, і я навіть не подумав, що це я міг у нього попасти, бо це ще й не так страшно, я ж не хотів, а там оно що робилось — ще не таке страхіття; і я біжком посадкою, і якраз туди, щоб біля Порохнюка перебігти через дорогу та на базу. Біжу і думаю, не буду туди дивитись, що там робиться, нехай вони всі там виказяться, скоріше б на Маказон та до річки, а там що, й сам не знаю. Але біжу, і вже така темінь насунулась, що й зірок видко де-не-де в небі.
Прибіжу, думаю, до річки, а там, може, на той бік переберусь та й якось найду дорогу назад, але як таке темнотющисько, то хто його знає, як мені буде далі, і вже я чую, як пахне земля під ногами всякою мазутою і соляркою, сонце ж за день напекло землю, а тут якраз так вищенько та якраз над річкою, і я вже й не боюсь, що в ноги понабивається стружки всякої чи колюків, а біжу й не оглядаюсь. Тут мені на цій висоті зробилось якось начеб радісно — тепла земля під ногами, пахне так, ось недавнечко день був, що ми тут бігали з хлопцями, а тут, нате, вечір уже, — але коли збіг донизу і став коло електростанції, то світу трохи поменшало. Тут до річки від електростанції ще раз донизу треба збігти, а я став з того боку, де труба стирчить, наче вистрелити хоче на той берег, руками притулився до неї, тепла така і дрижить помалесеньку, бо станція робить і вночі, всередині малесенькі лампочки світяться, машини гудуть, воду качають.
Ну, думаю, це вже тут заскочать мене, що голову розбив Зіневичу, і що я скажу, як почнуть питати; і тепер так: або хутко на той берег, на Закусилівку, або десь тут сховатись — чи в зіллі де, чи в картоплинні над річкою, бо тут дерев нема, як на тому боці, що й верби там, і тополі височезні.
Такий вечір, що й видко ще добре, і не в усіх вікнах закусилівських вогонь світиться, а як оглянусь назад, то видно тільки верх майстерні і водонапірну башту, а небо над тим всім таке рівне і світліше, як над Закусилівкою, і здається, що там пусто і людей зовсім нема, і хат нема, і мені зробилось дуже страшно, аж я припав до землі біля труби, і почав говорити, і плакати. Земелько дорогесенька, тепленька, аж ти дрижиш nido мною, тут я так на тобі високо, і ніде ж нікого нема, сховай мене, бо я пропаду, я цілий день по тобі бігаю, корову тут пас і завертав, то хто ж мені тепер поможе, як я одненький утікаю, земличечко теплесенька, пахнюща, поможи мені.
Але я так довго не говорив і перестав плакати, бо, бачу, що вже тра бігти до річки, щось робити, а що зробиш, хоч і знаю, що десь тут човен Скрипниченків є, але чи він прив'язаний, чи ні, не знаю.
Як збіг з горба, то вже того тепла не стало, що було на горбі, тутечки тобі холод від води і зілля дряпається, і воно холодне, але мені вже не до того холоду, вже й тепліше зробилось, як у зіллі намацав ніс човника — тут, там мацнув, цепок наче б не припнутий, не тарабанить, штовхнув скілька раз — і човен поповз, чмакаючи зо дна.
Не страшно мені води, але глянеш, яка там темнота, то страшно робиться, але тра руками гребти, бо весла ж нема, а руками обома зразу не вгребеш, то спочатку з одного боку погребеш-погребеш, то з другого так само, і вже бачу, що діло йде до того берега, а як вхопився за зілля, то й зовсім легко зробилось, бо вже ніхто мене не дожене, хоч би як плив та гріб, і не чув я, що мені зілля руки й ноги різало; штани намочились, прилипли, і сорочка на животі мокра.