Провівши версти зо три, Мар'я попрощалася, потім стала навколішки й заголосила, припадаючи обличчям до землі:
— Знов я сама зосталася, бідна моя голівонько, бідна, нещаслива...
І довго вона так голосила, і довго ще Ользі і Саші видно було,, як вона, стоячи навколішки, усе кланялась комусь убік, обхопивши руками голову, і над нею літали граки.
Сонце піднялось високо, стало жарко. Жуково залишилось далеко позаду. Ішли вони охоче, і Ольга і Саша скоро забули і про село, і про Мар'ю, їм було весело, і все розважало їх. То курган, то ряд телеграфних стовпів, які один за одним ідуть невідомо куди, зникаючи на обрії, і дріт гуде таємниче; то видно здаля хуторець, весь у зелені, повіває від нього вільгістю і коноплями, і здається чомусь, що там живуть щасливі люди; то кінський кістяк самотньо біліє в полі. А жайворонки заливаються невгамовно, перегукуються перепели; і деркач кричить так, ніби й справді хтось смикає за стару залізну клямку.
Опівдні Ольга і Саша прийшли у велике село. Тут на широкій вулиці зустрівся їм кухар гецерала Жукова, дідок. Йому було жарко, і спітніла, червона лисина його сяяла проти сонця. Він і Ольга не впізнали одне одного, потім оглянулись водночас, впізнали і, не сказавши й слова, пішли далі кожне своєю дорогою. Зупинившись біля хати, яка здавалася заможнішою й новішою, перед розчиненими вікнами Ольга поклонилась і сказала гучно тонким, співучим голосом:
— Православні християни, подайте милостиню, Христа ради, що ласка ваша, родителям вашим царство небесне, вічний спокій.
— Православні християни,— заспівала Саша,— подайте, Христа ради, що ласка ваша, царство небесне...
1897