Звичайно, істерика, як і в героя "Спектаклю", звичайно, духовний стриптиз, демонстрація закутків душі — оця моя повість, оці мої лекції з "дроздознавства" для відвідувачів Музею. Чого тільки не демонструватиме письменник, розіп'ятий на хресті ринку і суспільної байдужості до його праці! Але ж навчаймося бачити те, що — за словами, за літературною істерикою інтелігента, на грані епох. Бо не лише стриптизм, не лише істерика на спродаж, а спроба збагнути, що з нами сталося. І як сталося.
Ось я, шістнадцятилітній, трохи не щодня переступаю поріг редакції районної газети, щоб отримати вимріяний гонорар за віршика "Берізка". Я не маю чим заплатити за навчання у школі, тоді було платне, друкарці — за передрук екзаменаційних білетів. Мої бавовняні штани і куций піджачок витерті на колінах та ліктях до ниток. Уже весна, я ще чалапаю по древньому Чернігові у чунях з бахилами… Ось я уже складаю віршика на замовлення редакції до Першотравневих свят і передаю із села по телефону… Усе це описано мною і в "Маслинах", і в "Спектаклі". Як і випадок, такий пророчий для усього мого життя, з головою колгоспу Мироньком, який звинуватив мене у контрреволюційних настроях за рядки вірша про берізку, що "стан не схилила дівочий на межі засніжених нив…" Це ж як треба було нашпигувати маленького чиновничка ідеологічними догмами, аби він побачив у пейзажному віршику школяра — контрреволюцію і виклав свої звинувачення в офіційному листі до редакції на бланкові, ще й із круглою колгоспною печаткою! Вертаючи з колгоспної контори після того мого першого ідеологічного прочухана (першого, але не останнього!), я ледве ногами виплітав. Але зайшов до хати-Я наче з ярмарку повернувся, де вигідно спродався. І запитав у мене батько:
— Нащо-бо се тебе Миронько викликав?
— А, вірша мого у газеті прочитав, — відповів я, щосили розтягуючи усе ще дерев'яніючі вуста у веселий усміх. — Хоче, аби я в колгосп після школи вернувся, бригадиром, каже, призначить…
— Бригадири тепер добренно получають, — озвалася з печі мачуха. — Премія їм іде. А загадувать на роботу — яно таки легшей, анєй роботу робить.
Тепер уже й батько зацікавився моєю писаниною. І запитав він у родича, міського учителя, коли той приїхав на гостини:
— Що-бо то йон за віршики пише? Що се яно такоє?
— Ну, стишки — это каждый сумеет, было бы время, — відповів учитель, одягаючи перед дзеркалом фетрового капелюха. — Пусть себе пишет, лишь бы водки не пил… И начальство скорее заметит…
— Дак Миронько уже його у бригадири сватав.
— Галифе оденет — не прогадает. И в селе прожить легче, нежели в городе: продукти дорожают.
Галіфе в тогочасному селі — ознака влади, символ влади, його носять лише ті, хто загадує на роботу, а не косить, не сіє, не жне. Галіфе — це голова колгоспу, голова сільради, бригадири, завідувачі фермами, об'їждчик… Люди вгодовані, певні себе, що приїздять з міста на легкових машинах і наглядають — і за тими, хто працює на землі і хто загадує. Галіфе — символ благополуччя, життєвого успіху, ситості. Галіфе — це приналежність до чогось вищого, втаємниченого. Галіфе — межовий знак між тими, хто угорі, і тими, хто унизу. Між вищенькими і нижченькими, як каже мій халеп'янський сусіда. Батька, колгоспного колісника, навіть уявити у галіфе не можу. Але той, хто хоч раз вбрався у галіфе, уже ніколи його не зніме. Галіфе ніби приростає до тіла назавжди. Навіть якщо проштрафиться людина в галіфе, все одно десь та приліпиться коло влади: або експедитором у колгоспі, або комірником, або, на крайній випадок, вагарем…. Миронько майже розвалив петрушинський колгосп, а все одно галіфе не зняв, завідував пальним та отрутою на колгоспному дворі. Ще в переддень своєї раптової смерті примушував він мачуху мою одробляти на його власному городі — за пакетик отрути для колорадів…
— Віршики чи галіфе, а все ж хвости волам не крутитимеш, як ми, — роздумливо резюмував батько. — Учення ж твоє городське уже важке на руки мої старі…
— Батько, скажу тобі, Володя, сестру твою вивчив, смачніший шматок хліба Любі дав, хай яна тебе тепер і доучує…— заспішила мачуха. І я зрозумів, уже не вперше чуючи од мачухи ці слова, що про навчання в інституті годі й думати. Аби хоч середню школу закінчити.
Збігли мої останні, березневі канікули. Поклала мачуха в кошовку кусник сала, рукавчик насіння гарбузового, налила у четверть (трилітрова пляшка) молока. І по-плуганився я з тою кошовкою за плечима довершувати своє навчання в Чернігові. Вісімнадцять верст розмоклої весняної дороги стелилося переді мною. За селом наздогнав мене колгоспний газик, попереду сидів сам Миронько. Я обсмикнув куфайчину, підняв руку. Машина об'їхала мене по узбіччю і покотила далі. "Ну, Миронько, зачекай, — думав я, простуючи далі.— Ось стану я відомим на весь світ поетом, визнають мене усі великі начальники. Тоді ти дуже шкодуватимеш, що так зі мною повівся. Викличуть тебе начальники і запитають: "А пам'ятаєш, Миронько, як їхав ти машиною в Чернігів, а на дорозі стояв наш великий поет, наша гордість — Володимир Дрозд, ти ж його не підвіз…" І знімуть Миронь-ка з посади голови колгоспу…" Чуні мої скоро намокли і пирскали брудною водою, молоко у пляшці хлюпало в ритм ході, вірьовка, якою перев'язано кошовку, різала плече. Я ж брів і брів, подумки складаючи віршика про рідний край: "Я знову у рідному краї, броджу по знайомих місцях… Все будить пісні легкокрилі, бентежить вогнем у грудях, я прагнення повен і сили, виходжу на сонячний шлях…" Сонце так і не з'явилося на березневому небі впродовж мого довгого пішкування до Чернігова. Пішов дощ із снігом. Куфайчина моя намокла і зробилася важка, ніби з цегли. Я падав на слизькому узбіччі, але підводився, брав знову кошовку на плече і брів, брів…
Для батька, далекого від літератури, мої віршики і моє майбутнє галіфе — лежали у різних площинах. Мені ж рядки мої, римовані сяк-так, уже бачилися сходинками до галіфе. Сходинками до іншого, ситнішого, світу, що його галіфе у моїй, ще селянській, уяві уособлювало. Якщо ми сьогодні не скажемо собі цієї гіркої правди, ми її уже ніколи не скажемо. Усе інше, що нині є в наших душах, з'явиться потім. Але іржа на споді душ таки залишиться. Не ми у цьому винні. Винен час. Час, який ліпив наші душі, наче вони — з воску. Поки душі не зміцніли і не навчилися опиратися впливові часу. І в тім, що душі наші таки навчилися опиратися ідеологічному дурманові, — заслуга і мого літературного покоління. Я переконаний — історична заслуга. Бо ми після кількох десятиріч тоталітарної пітьми були перші, хто зважився хай на не сміливий ще, але протест. І коли сучасна молодь дорікає шістдесятникам (дорікати справді є за що), слід би пам'ятати, з чого ми виростали, з якого духовного гною. Треба пам'ятати про хлопчика, який місить і розмоклий поліський чорнозем червоними саморобними бахилами, а за його спиною, в кошовці, хлюпає молоко. І складає хлопчик віршика — про сонячний шлях. Він ще напродукує безліч порожніх слів про сонячні шляхи. Але вже через сім-вісім років той же хлопчина скаже у своєму найпершому інтерв'ю: "Я не вважаю за мистецькі ті твори, які лише бездумно оспівують уже зроблене людьми, а не розвідують доріг у будучність. На превеликий жаль, деяка частина наших критиків саме в примітивному і гучному оспівуванні бачить мету літератури. Я задумуюсь над високим званням письменника, яке у всіх народів, у всі часи асоціювалося в мислителем, а не з інформатором чи статистом…" І він же напише "Колесо" і "Злодій" — правдиві картинки із страшного буття-бідування своїх батьків. А інший, такий же сільський хлопчина із сусідньої Київщини, трохи старший за мене віком, напише на початку шістдесятих геніальну поему "Ніж у сонці". А ще інший — "Атомні прелюди". І задзвонить у дзвони соціальної правди, здираючи із себе галіфе співця соціалістичної доби, Василь Симоненко. І зазвучить по-новому українське слово у творах, написаних Валерієм Шевчуком, Євгеном Гуцалом, Юрієм Щербаком… А потім владно одчинить двері літератури хлопчина в матроському тільнику — Григір Тютюнник. А потім мужньо піде на Голгофу в ім'я майбутньої України Василь Стус і буде розіп'ятий, але — не переможений…