Музей живого письменника

Сторінка 13 з 66

Дрозд Володимир

І — тисячі голок у мозок мій паленіючий. Мати навчала: Бог карає злих і любить добрих. Сама мати була і добра, і віруюча і працювала тяжко весь свій вік, не знаючи продиху. За віщо ж покарав її Господь тяжкою і ранньою смертю? Кінець літа сорок сьомого року. Мати, біла, як стіна хатини нашої, іде з грядки, опускається на призьбу: "Зірвав би ти, синку, сливочку мені". Біжу в кінець городу, у вишеньки. Там, ще дідом посаджена, слива. Плоди солодкі, сонцем налиті. Але матері уже й вони не смакують, уже їй не їсться. Підносить вона сливку до вуст і безсило опускає руку…

А потім — пізня осінь. Холодний дощ. Я, виголоднілий, броджу між вишень, шукаю на деревах розмоклий клей, гіркуватий одлусточок кори. Батько поїхав зранку забрати матір з міської лікарні. Нарешті уже в сивому, гнітючому надвечір'ї (навіки воно — в серці моїм) — підвода на шляху. Біжу через клинок грузького поля. Мати лежить на возі, встеленому соломою. Батько в солдатській шинельці і солдатській шапці плуганиться поруч із підводою. Мати підводить голову: "Синочку мій, на кого ж я тебе, такого малого, залишу?!"

Тепер, уже на схилі життя, я, пишучи ці рядки, плачу. А тоді — не плакав. Ще гаразд не розумів, що відбувається. Мати повернулася додому помирати, відмовившись од операції: "Луччей удома, анєй під ножем". Наступного дня на печі вона, слинячи хімічного олівця, на аркуші з мого шкільного зошита писала листа старшій дочці. Люба уже учителювала в Одеській області. Дописавши, мати згорнула аркушик і поклала під трам над комином: "Як приїде Любка хоронити мене, оддаси, синку, писемце йой…" На Жовтневе свято я іду до сільського клубу. Читаю зі сцени вірша про щасливе дитинство, дароване Жовтнем… Сходжу зі сцени, і мені раптом починає боліти голова. Біль страшний, не знаний досі. У ці хвилини у нашій хатині на печі помирала мати моя. Коли я повернувся з клубу, її вже не було на цьому світі. На столі горіла свічечка.

Про похорон матері відвідувачам Музею живого письменника можна прочитати з оповідання "Подих чудесного". Але які безсилі передати весь жах того, що відбувалося, слова книг наших! Це сіре поле за селом, ця мжичка з низького, затягненого хмарами, од обрію до обрію, неба, ця розмокла полівка, ця глизька глина навколо ями, в яку опускають труну з тілом моєї матері, цей збитий наспіх з вербової гілляки хрест над могилою. Над могилою, яку я потім, подорослівши і дещо зрозумівши в житті, довго шукатиму, розпитуючи сільських бабок, але так і не знайду напевно. Знатиму лише куток кладовища, де схоронили матір мою. Сестра приїхала з Одещини, коли мама уже лежала в землі. І упала вона на поріг хати, і голосила страшно. А другого дня я дістав з-під траму останнього материного листа до неї. Любу ледве відходили, так побивалася над тим аркушем з учнівського зошита. У листі були самі слова ласкаві: "Донечко моя, сонечко моє, соловеєчко мій, радість моя, надієчка моя…"

Мої слова — лише література. Материні слова — не література, вона не писала, вона — жила. Навесні сорок сьомого, коли ми раділи гнилій, знайденій на ріллі торішній картопельці, раділи шматкові макухи, матаржаникові з висівок і солодкого цвіту акацій, мати перебирала бульбу в колгоспному кагаті на Загальному дворі. Я, голодний, вертався зі школи. Мати поклала мені до кишені три картоплинки. Уже на краю Загального двору наздогнав мене Галан, голова колгоспу. Вивернув кишені, забрав ті картоплинки. Невдовзі Галана убили. Убив сільський злодюга, якого Галан підловив на крупній крадіжці з колгоспу. Убив пострілом у вікно контори. Галан, що саме вів колгоспне правління, лише видихнув тяжко: "Прощайте, товариші…" Його урочисто хоронили. А коли піднесли тіло до заздалегідь викопаної ями, побачили на дні купу лайна…

Та який Господь нас, людей, розсудить, навіть на суді Страшному?

Його босоноге дитинство… Чулі жінки, відвідуючи Музей живого письменника, шморгатиму носами і підноситимуть до змокрілих очей напарфумлені хусточки. І жодна не шкодуватиме, що заплатила якогось там карбованця за вхідний квиток: почули таке переживальне… Але є межа, після якої душа, наситившись сумними сентиментами, запрагне веселощів. І чутимуть вуха оповідки про тяжке письменницьке дитинство, але душа уже не відгукуватиметься співчуттям. Справді, чи так уже потрібно відвідувачам Музею знати, що у письменника, ще живого, ночами болять ноги? Ноги знають, чому вони болять, і знаю я. Ноги пам'ятають холодний петрушинський чорнозем, що його я, босий, місив кожної осені, аж до першого снігу. Вони пам'ятають набряклі водою, аж хлюпоче в них, чуні (так звуть у нас шиті валянки), в яких я брів по вісім кілометрів в один кінець до сусіднього села, де — середня школа. По ковдобинах, повних грязюки, по заметілях, одлякуючи запаленим віхтем соломи вовків, що зирили на мене із скирти у полях. Пам'ятають ноги мої і асфальтовий плац у далекому Сретенську, де я проходив курс молодого бійця, цілими днями цибаючи по колу, б'ючи щосили замерзлий асфальт твердими, наче з металу, підошвами кирзовиків. Виробляючи крок, ми брели по колу між сопок і казарм, наче кримінальні на дні тюремного двору на знаменитій картині Ван-Гога…

Але досить-таки про босоноге дитинство. Бо відвідувачі Музею уже геть знудьгувалися. У житті кожного з них і власної гіркоти вистачає. Ліпше, як писала Леся Українка у пам'ятному з дитинства вірші: "Я буду крізь сльози сміятись…" Ніби — про наш час. Бо що нам ще залишається, як не сміятися? Хай і крізь сльози. І я складаю текст для рекламного щита, який прилаштую на знаменитих тепер залізних воротях своєї садиби:

Тільки — в Музеї ЖИВОГО письменника!

Поспішайте — поки письменник ще живий! Викопні та відмираючі види ФАУНИ І КУЛЬТУРНОГО ЖИТТЯ! У нашому Музеї ВИ —

1) зможете потримати в руках зуб доісторичного звіра!

2) поспостерігати за роботою ЖИВОГО письменника над його новим романом!

3) сфотографуватися із бивнем мамонта на плечі!

4) сфотографуватися поруч із ЖИВИМ письменником! ДЕШЕВО! ЗА КАРБОВАНЦІ!

ЗА ДОЛАРИ — У БУДЬ-ЯКИЙ ЧАС ДНЯ І НОЧІ!

Смійтеся! Якщо вам ще хочеться сміятися…

7. Іржа

Що ж, дитинство — це рана, яка тобі вже ніби і не болить. Але як тільки починаєш знімати бинти… Пам'ятаєте, в "Спектаклі"? А хто не пам'ятає, хай перегляне, все ж переступаєте поріг Музею письменника. Тим більше там є такі сексуальні сцени… (Чим ще сьогоднішнього читача зацікавиш?) Звичайно, порівняно з нинішніми співцями сексуального ренесансу найсексуальніші сторінки "Спектаклю" — лише дитячий лепет. Але написані вони ще у ті часи, коли в кріслах літературних цензорів возсідали імпотенти і мріяли такими ж зробити усіх читачів. Імпотент чи то в літературі, чи то в політиці — він заздрісний до чужих радощів. Хтозна, може, коли-небудь мене ще оголосять предтечею сексуалізму у прозі вісімдесятих років. Принаймні якщо заснована буде літературна премія за сексуальність, особливо якщо у доларах (за що тільки не дають нині премій!), — я записуюся першим із претендентів… Так ось, пам'ятаєте, в "Спектаклі": "Часом мені хочеться струсонути світ, як грушу, щоб отой бородатий дідусь із материних ікон глянув із верховіття світу на мене, комашину, а я гукнув йому: "За чиї гріхи ти мучив мене, Боже?"