— Сидіть мовчки,— сказав Віктюрнієнові Шенель,— залишайтеся тут до мого повернення. Увечері не запалюйте вогню, бо інакше вас чекає каторга. Ви мене зрозуміли, пане граф? Атож, вас зашлють на каторгу, коли в такому місті, як наше, хто-небудь довідається, що ви тут.
Шенель звелів домоправительці відсилати геть усіх, хто прийде — він, мовляв, захворів, нікого не приймає, усі справи відкладаються на три дні. Потім пішов до поштмейстера, розповів йому вигадану романтичну історію — бо в Шенеля був дар справжнього романіста — й домігся обіцянки, що коли в кареті буде вільне місце, його візьмуть без подорожньої, а його раптовий від'їзд збережуть у таємниці. На щастя, пасажирів у кареті не було.
Приїхавши до Парижа наступної ночі, нотар уже на дев'яту ранку прийшов до контори братів Келлер, де довідався, що фатальний чек три дні тому відіслано дю Круазьє. Розпитуючи про все це, Шенель не сказав нічого такого, що могло б скомпрометувати молодого графа. Перш ніж піти, він запитав у банкірів, чи не можна, сплативши борг, забрати документ назад. Франсуа Келлер відповів, що власник документа — дю Круазьє, і він може вчинити, як йому заманеться; чи залишити чек у себе, чи повернути. По такій відповіді старого нотаря охопив розпач. Та він опанував себе й пішов до герцогині. Але в таку ранню годину пані де Мофріньєз нікого не приймала. Та Шенель не міг чекати, йому була дорога кожна хвилина; він сів у передпокої, написав кілька рядків і, то благаючи, то умовляючи, вдаючись то до підкупу, то до погроз, усе-таки примусив нахабних і неприступних слуг герцогині де Мофріньєз передати їй записку. Хоча герцогиня ще лежала в постелі, вона, на превеликий подив усієї челяді, звеліла провести до себе в спальню дивного старигана в коротеньких чорних штанях, у сукняних панчохах і черевиках із пряжками.
— Що там сталося, добродію? — спитала вона, підводячись у постелі в своєму чарівному негліже.— Чого від мене хоче цей невдячний?
— А сталося те, герцогине, що у вас наші сто тисяч екю! — вигукнув Шенель.
— Справді,— відповіла вона.— Але що означає...
— Цю суму граф одержав за допомогою підробленого чека, і тепер його можуть заслати на каторгу, а пішов він на злочин з кохання до вас,— швидко сказав Шенель.— Як же ви про все не здогадалися, адже ви така розумна жінка! Замість сварити молодика, вам слід було б розпитати його і вчасно зупинити, врятувати від лиха. А тепер дай-то Боже, щоб мені пощастило відвернути біду! Нам знадобиться весь ваш вплив при дворі.
З перших же слів, які пояснили їй, у чому справа, герцогині стало соромно, що вона так суворо повелася із своїм палким коханцем; вона також злякалася, щоб її, бува, не звинуватили в співучасті. Бажаючи відразу показати, що вона й не доторкнулася до цих грошей, герцогиня забула про всяку пристойність — правда, вона не вважала нотаря за чоловіка. Рвучко скинувши з себе пухову ковдру, вона метнулася до шухляди, промайнувши повз нотаря, наче ангел на віньєтках до Ламартінових73 віршів, і, віддавши йому сто тисяч екю, мовби засоромилась і знову ковзнула в постіль.
— Ви просто ангел, пані,— сказав Шенель. (Мабуть, доля захотіла, щоб ця жінка всім видавалася ангелом).— Але це ще не все,— провадив нотар.— Я розраховую на вашу допомогу в справі порятунку графа.
— Порятунку графа? Я його врятую або сама загину! Як же треба кохати, щоб зважитися на злочин! Заради якої жінки йшли на такий ризик? Бідолашний хлопець! Поспішайте додому, не гайте часу, любий добродію Шенель. Розраховуйте на мене, як на самого себе.
— Ох пані герцогине, ох пані герцогине!
Більш нічого, крім цих слів, старий нотар виговорити не міг — так він розчулився. Сльози закапали в нього з очей, йому захотілося танцювати, та, боячись збожеволіти, він швидко опанував себе.
— Якщо ми діятимемо вдвох, ми його врятуємо! — сказав Шенель, виходячи.
Нотар поїхав до Жозефена, який відкрив йому секретер і стіл, де зберігалися папери молодого графа, і, на щастя, там знайшлося кілька листів від дю Круазьє та Келлерів, які могли згодитися. Потім Шенель сів у диліжанс, уже готовий відійти. Він заплатив машталірам, і важкий ридван помчав зі швидкістю поштової карети, тим більше, що двоє пасажирів, які з ним їхали, теж дуже квапилися, і всі троє погодилися пообідати, не виходячи з диліжанса. Дорога немов летіла їм назустріч. Не минуло й трьох діб, відколи нотар виїхав до Парижа, як він уже повернувся до себе на Кошарну вулицю. Була тільки одинадцята година вечора, але першою думкою Шенеля, коли він звернув у свою вулицю, було: "Надто пізно!" Біля воріт стояли жандарми, а коли нотар підійшов ближче, то побачив, що через двір ведуть молодого графа — його вже заарештували. Звичайно, якби йому було це під силу, старий повбивав би всіх представників правосуддя та солдатів, але він зміг лише кинутися Вік-тюрнієнові на шию.
— Якщо мені не вдасться затерти справу, вам доведеться накласти на себе руки, перш ніж оголосять обвинувальний вирок,— прошепотів він йому на вухо.
Віктюрнієн був такий приголомшений, що тільки подивився на нотаря, не зрозумівши його.
— Накласти на себе руки? — тупо повторив він.
— Авжеж. Якщо у вас не стане духу, мій хлопчику, розраховуйте на мене,— сказав Шенель, потиснувши йому руку.
Хоч як йому було гірко бачити це, він залишився стояти посеред двору на тремтячих ногах, дивлячись, як його улюблене дитя, графа д'Егріньйона, спадкоємця славного роду, ведуть жандарми в супроводі начальника міської поліції, мирового судді та судового пристава. Рішучість і самовладання повернулися до старого лише тоді, коли вся ця група зникла з очей, коли не стало чути їхніх кроків і на вулиці знову залягла тиша.
— Пане, ви схопите нежить,— сказала йому Брігітта.
— Іди ти к бісу! — роздратовано гарикнув на неї хазяїн.
У Брігітти випала з рук свічка — за всі двадцять дев'ять років служби в Шенеля вона не чула від нього нічого подібного. Та нотар уже забув про Брігітту, він не слухав її обурених вигуків, а вибіг з двору і щодуху помчав на вулицю Валь-Нобль.
"Певно, збожеволів! — подумала стара служниця.— Та й є від чого. Але куди ж він побіг? Наздогнати його я не зможу. Що з ним буде? Гляди, ще втопиться!"