Д'Егріньйонові вже не раз кортіло розповісти любій Діані про свою скруту, і тепер, почувши цю розповідь, він аж здригнувся: адже й у нього вже набралося шістдесят тисяч боргу, а незабаром мали надійти рахунки ще тисяч на десять. Він поїхав додому засмучений. Йому не пощастило приховати свою стурбованість від приятелів, які, обідаючи, обмінювалися такими зауваженнями:
— Цей жовтодзьобий д'Егріньйон уже загруз...
— Нема в нього паризького гарту, гляди, ще пустить собі кулю в лоб...
— Авжеж, дурного розуму йому не позичати...
І таке інше.
Та дуже скоро молодий граф заспокоївся. Камердинер приніс йому два листи. Один був від Шенеля. Віктюрнієн наче відчув, як від нього віє духом буркотливої відданості та затертих істин, і з шанобливим почуттям відклав його до вечора. Розпечатавши другого листа, він з глибокою втіхою прочитав розцвічені майже ціцеронівською риторикою фрази дю Круазьє, який, мовби Сганарель перед Жеронтом57, навколішки благав молодого графа не ображати його в майбутньому й не вносити грошову заставу під векселі, які він видасть на його ім'я, виявивши йому цим високу честь. Лист закінчувався фразою, настільки схожою на касу, повну золотих монет і завжди відкриту до послуг вельможному роду д'Егріньйонів, що Віктюрнієн повторив жест Сганареля, Маскаріля58 і всіх тих, чия совість соромливо заплющує очі, коли виникає нагода чимось поживитися. Довідавшись, що відтепер він має необмежений кредит у Келлерів, молодий граф весело розпечатав листа від Шенеля; він уже наготувався прочитати цілих чотири густо списаних сторінки з безліччю настанов і напучень, він уже ніби бачив перед собою звичні слова про обачність, честь, достойну поведінку і т. д. і т. п. Та в листі було лише кілька рядків. Молодий д'Егріньйон прочитав їх, і серце в нього тьохнуло.
"Пане граф!
Від усього мого статку залишилося двісті тисяч франків. Благаю Вас, не виходьте у своїх витратах за межі цієї суми, якщо Ви зробите мені честь і приймете її від найвідданішого слуги Вашої родини, яким з повагою залишаюсь.
Шенель"
— Це один з героїв Плутарха59,— сказав собі Віктюрнієн, кидаючи листа на стіл.
Йому стало не по собі, перед лицем такої великодушності він відчув усю свою нікчемність.
— Атож, пора виправитися,— вирішив він.
Замість піти обідати в ресторан, де він щоразу витрачав п'ятдесят-шістдесят франків, Віктюрнієн заощадив ці гроші, пообідавши в герцогині де Мофріньєз. Він розповів їй про історію з листом.
— Мені хотілося б побачити цього чоловіка,— сказала вона, й очі в неї засяяли, мов дві зорі.
— А навіщо він вам?
— Я доручила б йому вести мої справи.
Діана була божественно вдягнена, вона хотіла зробити честь Віктюрнієнові, і він був зачарований тією легкістю, з якою його кохана ставилася до своїх справ, тобто до своїх боргів. Вродлива парочка поїхала в Італійську оперу. Ніколи ще ця знадлива красуня не здавалася такою ефірною, такою близькою до небес. Жоден з тих, хто сидів у залі, не повірив би, що її борги досягли цифри, яку вранці де Марсе назвав д'Егріньйонові. Ніякі земні турботи, здавалося, не могли затьмарити це прекрасне чоло, осяяне ореолом високих і непохитних жіночих чеснот. Її замріяний вираз хоч і здавався відблиском земного кохання, але такого кохання, яке вона цнотливо притлумила. Більшість чоловіків ладні були побитися об заклад, що Віктюрнієн спіймав облизня, тоді як жінки були впевнені в падінні суперниці; вони захоплювалися нею, але так, як Мікеланджело захоплювався Рафаелем — у глибині душі! Одна запевняла, що Віктюрнієн закохався в Діану за її золоті коси, бо в усій Франції не знайти подібних; друга вважала головною перевагою герцогині дивовижну білість її шкіри, бо збудована вона, мовляв, погано, тільки одягатись уміє; треті твердили, що д'Егріньйон кохає Діану за чудові ніжки — єдине, чим вона може похвалитися, бо ж фігура в неї пласка, мов дошка. Але ось що надзвичайно яскраво змальовує сучасні паризькі звичаї: чоловіки вважали, що Віктюрнієн розкошує коштом герцогині, а жінки недвозначно натякали, що, як висловився Растіньяк, крила цього ангела оплачує Віктюрнієн. Коли закохані поверталися з театру, молодий граф, куди більше стривожений боргами герцогині, ніж своїми власними, разів двадцять мало не заговорив на цю тему, але щоразу слова завмирали в нього на устах, коли він кидав погляд на це неземне створіння, яке у тьмяному світлі каретних ліхтарів пробуджувало в ньому любовну жагу — почуття, що саму герцогиню завжди опановувало мовби проти її волі й після тяжкої боротьби з чисто ангельською непорочністю. Пані де Мофріньєз була надто розумна і не твердила на кожному кроці про свою доброчесність та святу невинність, як це робили провінційні красуні, що намагалися наслідувати її; вона діяла набагато витонченіше, вона навіювала цю думку тому, заради кого йшла на такі великі жертви. Вони зустрічались уже півроку, а вона досі вдавала, ніби вважає за смертний гріх найневинніший поцілунок руки, і з таким умінням примушувала домагатися її ласки, що після гріхопадіння просто неможливо було не вважати її ще невиннішим ангелом, ніж до того. Тільки парижанки уміють надавати завжди нового чару місячному світлу й романтичності — зіркам, тільки вони здатні щодня качатися в багнюці й виходити з неї ще чистішими й непорочнішими. В цьому найвище досягнення паризької інтелектуальної цивілізації. Жінки, котрі живуть по той бік Рейну або Ламаншу, самі вірять у ту нісенітницю, яку верзуть; а парижанки змушують вірити в неї своїх коханців, вони лестять усім проявам їхнього марнолюбства, як земного, так і духовного, і ті почувають себе щасливими. Деякі люди намагалися применшити заслуги герцогині, запевняючи, ніби вона сама себе морочить! Яка підла обмова! Герцогиня нікому не вірила, а самій собі — тим паче.
На початку зими 1823-1824 років Віктюрнієн уже мав у банку Келлерів на двісті тисяч боргу, про який ні Шенель, ні панна Арманда навіть не здогадувалися. Щоб приховати джерело, звідки він черпав гроші, Вікнюрнієн час від часу просив Шенеля вислати йому тисячі дві екю. Він писав брехливі листи своєму бідолашному батькові й тітці, обоє були щасливі й спокійні за нього і, як то властиво щасливим людям, і гадки не мали, що стали жертвою обману. Одна тільки людина знала, яка невблаганна катастрофа насувалася на вельможний і славний рід з вини його нащадка, затягнутого у вир паризьких спокус. Проходячи увечері повз Музей старожитностей, дю Круазьє радісно потирав руки, збадьорений відчуттям, що скоро його заповітна мрія здійсниться. Тепер він мав на меті передусім не розорення, а безчестя роду д'Егріньйонів, і непомильний інстинкт ненависті підказував йому, що торжество його помсти близько! Останні сумніви відпали, коли дю Круазьє точно довідався, що молодий граф наробив стільки боргів, що от-от мав упасти під їхнім тягарем.