Маркіз д'Егріньйон сперся ліктями до коліна й обхопив долонями голову. Поки він сидів, поринувши в задуму, панна Арманда і шевальє обмінялися мовчазними поглядами. Може, для маркіза була нестерпною думка, що він завдячує синове майбутнє своєму колишньому управителю? Може, в нього з'явилися сумніви в тому, що графові буде виявлено належний прийом при дворі? А може, він жалкував, що не зміг підготувати появу свого нащадка в блискучому придворному світі, просидівши усі ці роки в провінційній глушині, де утримувала його бідність, бо на які кошти жив би він у Парижі? Маркіз важко зітхнув і підвів голову. Так у ті роки зітхав не один представник справжньої, вірної престолу аристократії, що складалася переважно з провінційного дворянства, людей, які в часи революційної бурі зі шпагою в руці мужньо обороняли монархію, а тепер були знехтувані й забуті.
— А чим віддячили дю Генікові, Фердінандові, Фонтенові та братові Монторана, які ніколи не покорилися? — озвався він тихим голосом.— Тим, хто боровся найвідважніше, дали або жалюгідну пенсію, або посаду коменданта в прикордонній фортеці, або нікчемне лотерейне бюро — як графині де Бован, чия сила духу підтримувала й підбадьорювала і Шаретта, і де Монторана.
Було очевидно, що маркізова віра в королівську владу похитнулася. Панна д'Егріньйон почала заспокоювати брата щодо майбутньої подорожі Віктюрнієна, і в цей час під самими вікнами вітальні почулося човгання ніг на сухій бруківці — кроки Шенеля. Незабаром з'явився і сам нотар; Жозефен, старий маркізів камердинер, відчинив йому двері, навіть не оголосивши про його прихід.
— Шенелю, хлопчику мій...
Нотареві було шістдесят дев'ять років. Він мав побілену сивиною голову й квадратне статечне обличчя, на ньому були вовняні панчохи й черевики, що застібалися на срібні пряжки, і такі просторі панталони, що Стерн43 не пошкодував би для них епічного опису; його сюртук скидався на сутану священика, а довгий жилет — на жилет шкільного вчителя.
— ...ти припустився досить-таки зухвалого вчинку, позичивши грошей графові д'Егріньйону. І ти заслужив, щоб я тобі негайно їх віддав і більше не допускав би тебе на очі, бо своєю поблажливістю ти тільки заохочував його пороки.
Запала хвилинна мовчанка, як то завжди буває, коли монарх вичитує царедворцеві. Старий нотар стояв перед маркізом зі смиренним і винуватим виглядом.
— Мій син тривожить мене, Шенелю,— заговорив маркіз уже лагіднішим тоном.— Я хочу відіслати його в Париж служити королю. Ти домовся з моєю сестрою, як забезпечити його всім необхідним, щоб він з'явився там як личить д'Егріньйонові... Ми поквитаємося...
І маркіз велично вийшов, попрощавшись із Шенелем дружнім кивком голови.
— Дякую, пане маркіз, за вашу ласку,— сказав старий нотар, і далі не зважуючись сісти.
Панна Арманда підвелася, щоб провести брата; вона вже подзвонила, і в дверях стояв камердинер із свічкою в руці, готовий супроводити маркіза до спальні.
— Сідайте, Шенелю,— сказала стара діва, повертаючись.
З притаманною жінкам делікатністю панна Арманда зуміла пом'якшити суворість, з якою маркіз поставився до свого колишнього управителя. Правда, під цією суворістю Шенель угадував щиру прихильність. Хоча прихильність, яку маркіз відчував до колишнього слуги, була схожа на любов хазяїна до свого собаки; ладний битися на дуелі з кожним, хто дасть копняка його псові, він дивиться на цю істоту як на частку свого єства, що, не будучи цілком з ним тотожна, утілює в собі найдорожче для нього — його почуття.
— І справді, графові пора покинути це місто,— багатозначно промовив нотар.
— Я теж так думаю, — погодилася панна Арманда.— А що, він утнув якусь нову витівку?
— Ні, панно.
— То в чому ж ви його звинувачуєте?
— Я його не звинувачую. Аж ніяк. Я далекий від того, щоб звинувачувати його. І не звинувачуватиму, хай би там що він накоїв.
Розмова урвалася. Шевальє як людина здогадлива став позіхати, вдаючи, ніби його змагає сон. Потім чемно попросив пробачення і вийшов з вітальні, хоча спати йому хотілося не більше, ніж утопитися. Демон цікавості зробив його очі особливо зіркими й обережною рукою витяг вату, якою шевальє затикав собі вуха.
— У вас якісь новини, Шенелю? — спитала панна Арманда з тривогою в голосі.
— Авжеж, у мене новини,— відповів Шенель. — І такі новини, яких не слід повідомляти маркізу — його може спіткати удар.
— Розповідайте,— сказала вона, відкинувши прекрасну голову на спинку крісла і безсило звісивши руки, як людина, що покірно підставляє груди під кинджал.
— Незважаючи на весь його розум, панно, молодий граф став іграшкою в руках нікчемних людців, що плекають жадобу помсти: вони хотіли б розорити, принизити нас! Голова суду, відомий вам дю Ронсере, претендує, як ви знаєте, на приналежність до вищої аристократії...
— Його дід був повіреним,— сказала панна Арманда.
— Я знаю,— відповів нотар.— Тому ви й не приймаєте його в себе. Не буває він ні в Труавілів, ні в герцога де Вернея, ні в маркіза де Катерана; але він один із стовпів салону дю Круазьє. Фаб'єн дю Ронсере (а ваш небіж може з ним спілкуватися, не надто себе принижуючи,— потрібні ж йому товариші!), так от, цей хлопець — головний порадник у Віктюрнієна, і саме він підбурює графа на всілякі шалапутні витівки, він і ще двоє-троє молодиків із табору нашого ворога, ворога шевальє, ворога, який заповзявся помститись і вам, і всьому дворянству. Вони сподіваються розорити вас із допомогою вашого племінника і домогтися, щоб він себе зганьбив. Змовою керує мерзотник дю Круазьє, який прикидається роялістом; його бідолашна дружина — а ви її знаєте — ні про що не здогадується, я про все це довідався б значно раніше, якби вона була здатна розпізнати зло. Протягом якогось часу ті молоді шалапути не були втаємничені у змову, й ніхто з них нічого не знав; але заводії не витримали, почали відверто глузувати з графа, і навіть дурному стало очевидно, до чого йдеться; після останніх витівок графа його приятелі, перепившись, пробовкалися про дещо. А мені їхні слова переказали люди, яким прикро бачити, що такий вродливий, такий шляхетний і чарівний юнак занапащає себе в гонитві за втіхами. Зараз його шкодують, але через кілька днів... О, я не смію навіть виговорити...