Да…
Так що я вам так, без документика скажу… Як то ви казали — не голка в сіні, да? Це ви правильно підмітили, не голка… Так от, дорога ви моя… Того вашого шостого листопада тисяча дев'ятсот сорок сьомого року… мій батько, що мене виростив… Іван Трифонович Бухалов, якраз командував бойовою операцією… на території Львівської области. Там і був поранений, потім комісований. При взятті схрона, в якому знаходилося четверо… по-тодішньому, бандитів, по-теперішньому, партизанів. Чи повстанців — як скажете… Четверо — троє чоловіків і одна жінка. А вам же треба, щоб було п'ятеро, да? Ну, то тут діло таке — можете рахувати, що й п'ятеро… Бо жінка, як потім виявилось, була вагітна… Да. Пізніше виявилось, коли останки зібрали, — там серйозна м'ясорубка була, батькові ще повезло, що далеко стояв… А з передніх, він казав, тільки рученьки-ніженьки по деревах висіли… Як у пісеньці дитячій, Ніка маленькою співала… на мотив із "Вечірньої казки": рученьки, ніженьки, лагідні очі, спокійної ночі, на цвинтар пора…
Отака історія, Дарино Антонівно. Сімейна, тасскать…
А вже хто то були, ті четверо, і як їх звали — то вже звиняйте… Батько, покійник, може, й пам'ятав… Але цього факту з його біографії, крім мене, ніхто вже не знає. Це я вам так, між нами… По дружбі… Щоб ви не шукали того, чому потім, може, й самі не раді будете, що знайшли…
Документів тих нема, давно вже. Я перевірив…
Ну… Можна й так сказати. Допоміг…
А що ж ви хочете? В мене дитина росла. Нащо їй було… дівчинці, вирісши, узнавати, що її "дєд" — хай нерідний, все одно — дєд, не гірше рідного… квартира по ньому, становище… все, що є, — все завдяки йому… і для чого їй колись узнавати, як він воював… із вагітними жінками?..
Я вам, знаєте, так скажу: ламати — не строїти… Стільки сил… все життя працюєш, стараєшся… пустити якесь коріння, облаштувати… життя, дім, — і щоб усе це від одного поштовху — раз! — і рухнуло? Від одного тичка?
Не треба, повірте. Так найкраще… для всіх. Я-то знаю…
— А тепер, — сказав Павло Іванович на диво тверезим голосом, од якого вони обоє здригнулися, — вийміть ваш диктофон. І зітріть цей запис.
FILE DELETED[32]
— Я мала б відразу здогадатися. З першого погляду. Яка ж я дурна.
— Ти про що?
— Про Гелю. Що вона була вагітна. Це ж із першого погляду можна було впізнати. Та її усмішка… Леонардівська, Мона Ліза… От у чому секрет. Вагітна. Тепер зрозуміло… Я от думаю — а бабця Ліна знала?
— Угу, мала б знати — Геля ж до них у жовтні приходила… А мабуть же, того й приходила — розказати своїм! Поділитися. Все-таки в лісі самій, серед мужиків, першою вагітністю ходити — не позаздриш… І потім, слухай, їй же треба було домовитися, щоб родичі потім забрали дитину до себе! Сестра ж уже заміжня була, татові твоєму третій рочок ішов, — цілком можна було так обставити, ніби Геліне немовля — то їхня дитина, друга… Точно, Адю, так воно й було! І кожна б на її місці отак побігла, на жодну небезпеку невважаючи, і ніяке МҐБ б не зупинило…
— Які ви… жінки…
— А що?
— Та так… Не перестаю дивуватися.
— З чого? Це ж дуже просто. Елементарно, Ватсоне.
— Але як же вона мовчала все життя… Бабця Ліна…
— Фантастична бабця в тебе була. Звір!
— Звір?
— Угу. Це про неї фільм би треба було робити, тільки що такого тихого героїзму, жіночого, ніхто не оцінить, невидовищний він…
— Ні, не те… Ти сказала — "звір", і щось мені завертілося… Щось, із цим словом зв'язане… Гм. Ну, нічого, може, потім згадаю…
— Я тільки одного не збагну: чому він сказав — четверо? Куди з їхніх реєстрів подівся п'ятий? Не міг же він урятуватися в такому побоїську…
— А тобі не здається, що наш дорогий Павло Іванович нам не все сказав?
— Я не думаю, що він брехав. Ні, киць, я йому вірю. Все-таки, слухай, групове зґвалтування, самогубство — про свою матір, хай би ніколи й не бачену, жодна нормальна людина такого не вигадає…
— Ключове слово — "нормальна". А це не з його бекґраундом, вибач. Ех, прослухати б той запис іще раз!.. Нестиковок у нього багато.
— Угу, з записом він мене круто підсік… Як ту рибку.
— Бідна моя рибонька! Так старалася, бідолашне, з тим диктофоном… Конспіратор мій доморощений.
— Та я ж знала, що коли попрошу по-людськи, він не дозволить! А я ж собі для пам'яти, не для оприлюднення ж… Просто не збагну — як він просік, що я записую? Що в мене диктофон у кишені?
— Унюшив! Може, справді — здібний?
— Та здібний же… Ніка казала, він замолоду на математику йти хотів… А голос у нього таки гарний, ти завважив?
— Ще б пак. Ексклюзивний номер — співаючий каґебіст! Не каґебіст, а есбеушник. Один хрін.
— Не скажи… Але справді, мені теж щоразу якось не по собі робилося, коли він наспівувати починав. Він взагалі якийсь — як із різних шматків змонтований, ні? Арматура стирчить… А яких, ти кажеш, нестиковок багато?
— Та до фіга. Стільки пурги з належною розрядністю не квантується.
— Любий, ти не міг би говорити так, щоб я тебе розуміла?
— Вибач. Щось він мене змучив, цей штемп. У мене весь час, ще з першої зустрічі, я тобі казав, нав'язливе відчуття, ніби я його звідкись знаю, бачив, — ну, може, не його, а когось, подібного до нього, і через те він мені ніби не в фокусі, двоїться зображення…
— У мене теж так. Я вже про це думала. Може, це тому, що він прожив не своє життя?
— Ну, знаєш… А хто з його покоління прожив своє?
— Мій тато. Твоя мама.
— Вони не прожили. Вони загинули. В тому-то й річ.
— Все одно, Адю. Його долю ні з чиєю не варт порівнювати, хай Бог милує…
— Добре, менше з тим, я, зрештою, не про те. Я ж іще весь час старався вкурити, куди він гне, — а в нього стільки логічних ляпів, що не похоплюєшся, алґоритм збивається… От хоч би з тою ж матір'ю. Якщо вона в Перемишлі була в ґетто, то в сорок другому, пардон, не Червона ж армія її звідти визволила? Якось же вона мусила врятуватися — то як потрапила в НКВД? І з якого переляку вони заслали її, єврейку, в бандерівське підпілля? Маячня якась, не клеїться… А він знай товче — була, мовляв, громадянка СРСР! Ніби кожен громадянин СРСР автоматично мав бути сексотом. Як про кріпаків, блін.
— А що — нормальна логіка тодішньої влади. Громадянин для них і був — кріпак, підданий. Як у феодала. Ти не застав, маленький іще був…