Objekte, die außerhalb ihrer ursprünglich Funktion eine Zeit lang im Erdboden oder in Gewässern lagern, werden zu archäologischen Kulturgut. Sobald sie ausgegraben werden, beginnt ihre "moderne" Historie.
Bei den Bodenlagerung treten <…> häufig unterschiedliche Schäden an der verschiedenen organischen und unorganischen Materialen auf. <…> Die Präventive Konservierung sorgt dafür, dass die unterschiedlichen Materialen die optimalen Lagernungsbedingungen erhalten, damit die Schädigung nicht weiter fortschreitet.
Aus der Ausstellung "KulturGUTerhalten. Restaurierung archäologischer Schätze an den staatlichen Museen zu Berlin". Berlin, Altes Museum, 27.03 — 1.06.2009[1]
Хоч знати, що з нами? Чекай на нас.
Напис 1952 р. На стіні камери у Львівській в'язниці КҐБ (з 2009 р. — музейний комплекс "Тюрма на Лонцького")
ЗАЛ I. "ОЦЕ!!!"
Потім настає черга на фотографії. Чорно-білі, вицвілі до кольору сепії, карамельно-коричневі, декотрі на цупкому, тисненому, як вафлі, фотопапері з біленькими зубчиками по краях, схожими на мережку при комірці шкільної форми, — докодаківська доба, доба холодної війни й вітчизняних фотоматеріалів, як і взагалі всього вітчизняного, проте жінки на знімках приоздоблені такими самими висотними пиріжками шиньйонів, цих дурацьких підкладок з мертвого (а не раз, либонь, і чужого, фе, яка гидота!) волосся, і вбрані в такі самі нефоремно-прямокутні, луб'яні на вигляд суконки, як і дами в фільмах Енді Ворхола або, скажімо, Анук Еме у "81/2" (принаймні цю вони могли бачити, бодай теоретично, — могли вистояти п'ятигодинну чергу в фестивальній тисняві й прорватись-таки до зали, мокрі й щасливі, з позбиваними набакир шиньйонами й різнобарвно-темними підковами підпахов на білих нейлонових блузках, під які вдягалося кольорову білизну, — вітчизняну, авжеж, яку хто найліпшу мав: голубу, рожеву, бузкову, але білизни не видно на фото, і тих вогких підків, ані запаху тих черг, — іще не знайомих з дезодорантами, зате душно напудрених розсипчастою біллю й ружем, напахчених яким-небудь "Індійським сандалом" ф-ки "Красная Москва" чи, в кращому разі, польським, так само млосно-солодким "Byc moze…" на різностайно-хоровому тлі розпареного жіночого поту, вже ніхто не відреставрує, — а на знімках, вичепурені й свіжопричесані, вони цілком уходять за сучасниць Анук Еме, жодної залізної завіси звідси, з відстані сорока років, уже не видно…). Знаєш, що я оце собі подумала? Що жінки взагалі менш піддатні на забурення політичного клімату — вони влізають у капронові панчохи, а згодом і в дефіцитні колготки, і зосереджено розгладжують їх на нозі, геть невважаючи ні на вбивство Кеннеді, ні на танки в Празі, і тому насправді обличчя країни визначають чоловіки — принаймні тієї, що була. Пам'ятаєш, які вони носили шапки? Такі однакові, як уніформа, хутряні куби-вушанки? "Пижикові", еге ж, ось як це звалось, — по-армійському вишикувані лави мовчазно чорніючих "пижиків" на трибуні Мавзолею 7-го листопада, чомусь цього дня завжди ліпив дощ, ще й зі снігом, ніби сама природа впадала в жалобу, а перед урядовою трибуною — горлали на демонстрантів, мов капо на в'язнів, знервовані розпорядники обіч колони — належалося йти без парасольок, просто попід снігом, щоб не псувати картинку в телевізорі, — кольорових телевізорів теж-бо ще не було, не похопилася ще аж настільки наздогнати Захід вітчизняна промисловість, — ба ні, були, заперечуєш ти, вже в сімдесяті то не була дивовижа, тільки дефіцит, та й дорогущі ж були як холера… Гаразд, давай далі — ось цей суворий карапуз у пінетках із помпонами, це що, також ти?.. А на колінах тебе держить хто — бабця Ліна?.. (Химерний знімок, якийсь учепистий, не відірвешся — може, тим, що жінка на ньому, якраз як фотограф клацнув об'єктивом, спустила очі на малюка, з тим заклопотаним і заразом проясненим виразом, з яким усі жінки світу беруть на руки немовлят, байдуже, своїх чи чужих, — і ми, по цей бік об'єктива, залишилися чекати, аж доки вона знов підведе на нас погляд: ефект, якщо вдивлятися довше, доволі неприємний, надто коли знаєш, що тієї жінки вже кільканадцять років нема на світі, і якими б очима вона глянула, якби стрепенула була в ту мить повіками, того нам ніколи вже не дізнатися…)
…Так, ніби мені не досить власних привидів — власних невибляклих, усе ще по-карамельному яскраво-коричневих облич, поцяткованих регулярною віспою того "вафельного" растру, з яким сьогодні не впоратися до пуття жодному фотошопу, — при комп'ютерному скануванні ці знімки видихаються, наче вірші при перекладі з мови на мову, і на екрані мають дивно жалюгідний вигляд — наче їх щойно вийнято з води й почеплено сушитися на невидимій шворці. Так би мовити, піднято з дна часу, підсвідомий стереотип сприйняття: десь вони там під мулом літ собі лежали, а ми їх узяли та й видобули на світ — ощасливили б то, чи як?.. От цікаво, ну звідки, спитати б, у нас оця невитравна зверхність у стосунку до минулого, оце невідволодно-тупе, не переломиш, переконання, буцімто ми, сьогоднішні, рішуче й категорично мудріші за них, тодішніх, — на тій єдиній підставі, що нам відкрите їхнє майбутнє: що ми знаємо, чим вони всі скінчать?.. (Нічим хорошим!) Щось наче в стосунку до малих дітей: настановчість, поблажливість. І, як і діти, люди минулого завжди здаються нам наївними — в усьому, від костюмів і зачісок до способу думання й почування. Навіть тоді, коли ці люди — наші близькі. Точніше, колись такими були.
— Про що ти задумалась?
— Не знаю. Про нас.
Ось чим різниться подружжя від усіх, хай би й яких вольтанутих за температурою, кохань і закохань: воно включає обов'язковий обмін привидами. Твої небіжчики робляться моїми, і навпаки. Список імен, подаваних у церкві на заупокійну службу під Навський Великдень, довшає: Анатолій, Людмила, Одарка, Олександер, Федір, Тетяна — це як звичайно, а за ними вступають, мов нова хвиля інструментів у другій частині симфонії, віолончельно-низьке, з контрабасовим нутряним вистогном анданте, — Аполлінарія, Стефанія, Амброзій, Володимира: звучить майже як імена іншого народу, але, може, той народ і був іншим, — таже всі, скінчені 1933-м роком на Київщині й Полтавщині, Талимони й Лампії, Порфи й Теклини, також наводять радше на гадку про перших християн, аніж про родичів, віддалених від нас усього на яких два-три покоління, тодішні ж західницькі, католицькі імена порівняно з ними ще відлунюють наживо, хоч і дедалі слабнучи, — поки все-таки є кому сказати: це мій вуйко, це мій дідо, загинув на Сибіру чи еміґрував до Канади, — в цьому місці ти, з тою незрячою ностальгійною усмішкою, що розтікається по обличчю помалу, розфокусовано, як молоко по стільниці, починаєш згадувати, як на початку вісімдесятих твоя родина несподівано дістала з Канади посилку від якогось такого, десятої води на киселі, вуйка, — пропустило чомусь КҐБ, чи не останні свої деньочки прочуваючи, а мо, в них просто вже хватка була ослабла, як і все в тій країні було охляло й провисло перед фіналом, — правдива канадська посилка, і навіть не квітчаста хустка, якими чомусь діаспора тоді "Старий Край" непомірно щедро затарювала, а — джинси, мамцю ріднесенька: перші твої лівайси, й до них джинсова-таки сорочка, а в чековому магазині батьки купили тобі справжні адідасівські кросовки й адідасівську сумку-черезплічника, і ти в такому вигляді ходив до школи, — і мені на мить робиться майже боляче, до гарячого стиску в сонячному сплетінні, од безглуздих, ретроспективою, підліткових ревнощів, так, ніби й мене ця висвітлена тобою картинка враз скидає, як з драбини, на яких двадцять років униз, і я прикипаю там до парти, не в змозі відвести очей від найнедосяжнішого хлопчика в класі, а ти на мене не дивишся, — ти мене-тодішньої, в прищах, як в зірках, і з відмінницькою ріденькою кіскою через плече, й не завважив би, хіба щоб увічливо оступитись, даючи дорогу: такі, загоджені раннім успіхом, хлопчики з добрих родин завжди бувають чемними, бо не потребують привертати до себе увагу глупими вихватками, життєвий успіх узагалі, як ніщо інше, розвиває в людях добродушність — ту поверхову, літеплу, як температура тіла, котра не пропускає жодної аґресії, щоправда, й співчуття не пропускає також… Це потрясаюче, кажу вголос, хитаючи головою, але ти не розумієш, не втрапляєш зі мною в ногу, ти провадиш далі своєї, мимохідь приєднавши мою репліку, таким собі зірваним коротким оплеском, до свого тодішнього тріумфу в дівчаток, укинувши її, з легеньким брязком, у двадцятилітньої давности шухляду, і так ми й зостаємося, як і були, — кожен при своїй шухляді, не те що не змішавши, а навіть і не зсунувши їх докупи, і саме це я й мала на увазі своїм "потрясаюче" — що як же, до лиха, можна обмінятися родинними привидами, пошлюбити між собою оті заникаючі вглиб часу довгі лави небіжчиків-із-обох-сторін, якщо навіть собою-позавчорашніми — тим хлопчиком і тою дівчинкою, що колись були закохувалися в інших дівчаток і хлопчиків і не спали ночей по різних містах, ще не підозрюючи про існування одне одного, — й то пошлюбитися не виходить?.. А жах же в тім, що вони нікуди не ділись, ні той хлопчик, ні та дівчинка, раз я, наприклад, досі так по-ідіотському здатна ревнувати тебе до твоєї шкільної любови, — дарма що ми ж із нею знайомились у цілком уже теперішньому часі, і ця зустріч, по ідеї, мала б для мене раз і назавше закрити тему, бо порівняння тепер уже рішуче не на її користь: з неї вийшла досить-таки смурна тітка, малопривітна, бамбулувата на виду й грубокоста, тип колишніх інженерш-проектниць, що тепер вистоюють із секонд-хендом по базарах, ще й із тими глибоко посадженими очима, такими вугільно-чорними западинами, що з роками творять дедалі дужче враження чи то хронічної сплаканости, чи хронічної-таки спитости, й добряче постарюють власницю, — до того ж вона навіть не всміхнулася мені при знайомстві, з чого можна зробити висновок, що якраз її житейський досвід дотепер не дуже-то сприяв нарощуванню добродушности, не виключено, оте перше шкільне кохання зостається для неї єдиним промінчиком світла, так що мені б випадало її радше пожаліти, по-жіночому й по-людськи, — а от не виходить воно ні фіґа: не виходить тому, що я так і не певна, кого бачиш у ній ти — теперішню, чи також і тодішню заразом, образ із другим дном, із наскрізною, в часі, підсвіткою з іншого виміру, і тому перевага, в остаточному підсумку, таки не на моїй стороні, адже я для тебе — тільки сьогоднішня, відзнята, як ґемблем, плескатим зрізом з одного річного кільця, хоч би яким той зріз не здавався надзвичайним…