І не треба на мене кричати, будь ласка, — я й так утомилася понад всяку міру і не здужаю більше реаґувати на жодні подразники, хіба би вже взяв ножа й розрізав мене навпіл, як циркову кобіту в ящику, тільки навряд чи я після того складуся докупи, — Адю, зроби що-небудь, ну чого він так кричить?..
А почервонів як густо, лелечко, — цілою лисиною, наче бутель із вишнівкою під шкірою йому розлився, не приведи Боже, ще його тут зараз шляк трафить, як Адька любить казати, по-нашому це буде інсульт… До свідомості мені дотираються тільки поодинчі фрази ("Хто тут потерпілий? Що, може, через мене хтось потерпів? Ні, через мене ніхто не потерпів, шукайте скільки хочете, не знайдете такого!"), — в цілість його монолог мені вже не в'яжеться, дробиться, до того ж, він кричить, а крик я й по-притомному сприймаю погано, — кричить уже не баритоном, а фальцетом, з істеричними бабськими модуляціями, і теж якимись фальшивими, ніби заздалегідь завчив, що саме так треба кричати від обурення, коли тебе підозрюють у співпраці з КҐБ, а може, за роки подвійного життя він взагалі розучився говорити незавчено, просто забув, як це робиться — говорити що думаєш, не маючи в умі наперед заготовленого тексту?.. ("Це мене викинули на вулицю, як собаку, і винувата в цьому ваша Нінель! Саме вона, і ніхто інший! І ви цього не заперечите!") Адька щось заспокійливо туркоче йому, як і цілий вечір туркотав, — тепер би вступити й мені, примирливо почовгати ніжкою, може, навіть перепроситися, сказати, що я нічого такого не мала на думці, і взагалі, хочу додому, — все, годі вже, годі всіх цих спогадів, роздирання виразок, вічного вкраїнського саможерства, — Адька плеще долонями по столу, ніби заганяє назад у стільницю всіх, понавикликуваних мною джинів, — все, пора на повітря, тут душно, погана вентиляція і смердить шкарпетками, — він бридливий, Адька, тільки ніякі це не шкарпетки, відсторонено, мов чужою головою, думаю я, — це сморід розкладених душ, я сьогодні цілий день їх до себе притягую, намотую їх на себе, як на котушку, — спершу Вадима, тепер ось цього, і якщо це й називається моїм журналістським розслідуванням, яке я сама собі завдала, то в гробу я бачила такі розслідування… І тут із мови Лисого прорізається вже не фальшивий, а незаперечно щирий звук: поспішно, захлинаючись, останнім клекочучим арґументом із закрученого крана — переможний викрик задавненої ненависти:
— Але Бог — є, є! По трупах ішла, трупи й одержала, — а що, думала, весь вік по її буде? Думала, весь вік, як сир у маслі, — то за чоловіком, а як чоловіка в гріб загнала, то дочку у великі художники випхати?.. Геніальна Влад очка, куди ж пак, — настругало тих своїх лубкових колажиків, як капусти, а Європі що, там давно пустеля, британці оно вже й премію Тернера за яке тільки ге не дають, а наші й вуха розвісили — ах, скажи ж ти, всесвітньовідома художниця, на гоночній машині їздить! От і доїздилася — хай одержує тепер матінка на старість, що заробила!..
Наступним звуком падає стілець. Це з-під мене, — а я, схопившись на ноги, височію над загидженим столом, як Ленін над трибуною в старому радянському фільмі, і вигукую, давлячись, у скельця беріївських окулярів щось малопритомне й на диво жалюгідне, щось, що починається з "та як ви смієте" чи чогось подібного, від чого самій хочеться негайно провалитися крізь землю, — і коли в зчиненій шамотні, в завірюсі з білими сорочками офіціантів та повернутих до мене рясними плямами чужих облич, виринає на ввесь свій монументальний зріст Адька, змахуючи руками, як дириґент над ямою оркестрантів, що перепилися й ріжуть какофонію, я, відступивши йому свою трибуну, найганебнішим чином рятуюся втечею — зашпортнувшись, боляче вдарившись по дорозі стегном об якийсь ріжок столу чи стільця, невидющо рвонувши з вішака кожушанку, — геть, у двері з їхнім розпачливим вереском завіс, у ївку, розмоклу олійну темінь із плаваючими в ній ліхтарями, по сходах, хекаючи й ослизаючись, під гупання власних чобіт, — і вже аж на хіднику, зупинившись, завважую в руці судомно затислу серветку: це ж коли я її вхопила, і навіщо, цікаво б знати, — збиралася жбурнути в обличчя Лисому, чи що?..
…Ніч, замети, опушені мрякою ліхтарі, хмари над Прорізною, що плинуть швидко-швидко, розмотуючись сувоями диму поверх синцюватої місячної підсвітки… В дитинстві тато з мамою катали мене ввечері на саночках — впрягались і бігли довгою зимовою вулицею, і якось на повороті я з саночок випала — і лишилась лежати в заметі, закутушканим недвижним згортком. За ту хвилину чи дві, поки батьки спохопились, цілий всесвіт обрушився на мене одну — як на астронавта, що вийшов у відкритий космос. Пам'ятаю небо вгорі — всіяну зорями чорноту — і неймовірну, вселенську тишу, якої ніколи більше потім не чула. Коли батьки вернулися, з галасом і сміхом, я вже знала, що насправді світ інший, ніж вони мене стараються переконати. Що людина в ньому самотня. І що плакати — а вони тоді дуже дивувалися, що я не плакала, — плакати під цим небом нема кому.
Не знаю, скільки часу минає тепер — теж хвилина чи дві, — поки за спиною озивається квапливе шурхотіння снігу під знайомими кроками, — човг-човг, густа пара віддиху, рідний дух прокуреного вовняного пальта, афтершейву, тепла, шкіри, — дому. Бряжчать ключі:
— Малятко ти моє, ну що ти, ану давай у машину мерщій, а то ще й застудишся…
І аж тепер — розвернувшись до нього, буцнувшись головою в розхристані груди, в рідний запах, прогрібаючись руками крізь м'яку тканину шарфа, крізь вилоги кашемірового пальта, втуляючись, зариваючись у нього цілого, як у землю закопуючись від артобстрілу, я нарешті даю волю всім сльозам нараз, мов за двадцять літ накопиченим — від того самого дня, коли плакала на грудях у Сергія, в першого чоловіка, перед яким розкрилась, — одним вибухом, немов із жахливим, тикнутим схлипом вибило з мене корка, і ридання, що цілий день були підпирали під горло, як гавкіт, вихопились назовні. Як псячий гавкіт.
Мамо, мамочко. Адю, Адюсю. Не відпускай мене.
— Ти вже спиш?..
— Умм…
— Ти якийсь інакший зі мною став, знаєш?
— Ммм?..
— І коли входиш… Всередині… Якось по-іншому… Я більше не жду розв'язки, розумієш? Просто, ти в мені, і все. Як уві сні. Або як дихання.