— Адріанаброзьїч!..
…Ах, то це Юлічка гримала в двері. Ото, називається, замислився, тьху, блін. Отак і не дадуть чоловікові зосередитися, ні одної путньої думки додумати не дадуть… І чого ця коза так кричить?..
Юлічка стоїть на порозі, держачись за одвірок, наче переслідувана злочинцями жертва в бойовику, — схарапуджена, з витягнутою мордочкою, і від того справді схожа на козу.
— Що сталося? — запитую по змозі строго. — У нас що, нальотчики? Червоні партизани?
Юлічка витріщається на мене жовтими козячими очима: не вдупляє. Ну так, вона ж уже не застала Льончика Колодуба, вона прийшла пізніше, коли його вже не було… На мить мене проймає щирий жаль од того, що ніхто більше не пам'ятає Льончика Колодуба — останнього романтика з-поміж комсомольських стукачів, і я навіть не маю з ким поділитися здогадом, який оце щойно мені сяйнув: що й Льончик, либонь, погнався в Латинську Америку зовсім не за мулатками, а за тінню свого діда-ромале, нещасного партизанського курокрада, — погнався шукати там, серед таких самих роздовбаїв, обкурених найкращим у світі драпом, свою втрачену ідеальну вітчизну: бійці з червоними бантами, "калаші" за плечима, вогняна вода на поясі, і Лєнін такой маладой. Всі хороші комсомольці після смерти потрапляють в Латинську Америку. Блін, це що ж, я вже такий старий, що ніхто в моєму оточенні більше не пам'ятає друзів моєї юности?..
І тільки тут до мене доходить, що Юлічку справді хтось налякав, і я нарешті встаю з-за столу — мов пробиваю головою стелю власних думок (колись мама мене вчила, що в присутності жінки завжди треба вставати, але сім років роботи в українському бізнесі витрусили з мене всі, прищеплені в дитинстві, добрі манери). Що там таке?..
— Телефон! — шумно видихає Юлічка й лякається ще дужче — слово падає надто вже невідповідно до її бурхливого вторгнення, а я ж і так сьогодні опустив її на темі профвідповідности: — Я… я нє знаю, Адріан Амброзьєвіч… Очєнь странниє званкі…
— Що значить, странниє? Погрози?
Здається, голосом (легку хрипку можна списати на оспалість) я владаю досить добре, щоб не зрадити підлого зсуву в животі — з холодком на місці утвореної порожнечі. Тільки цього мені й бракувало. Невже і я комусь перейшов дорогу — я, нікчемна мулька, за мірками серйозних грошей — злидень, коло якого й заходитися не варт?.. Але чим, що з мене взяти?
— Юлічко, — виходжу з-за столу, беру її руки (крижані, як у курячого трупика з морозилки!) в свої, цим разом — сама опікунча ослона, добрий татусь: — Ти тільки не хвилюйся, гаразд?.. Все буде добре, — запевняю вже твердо й сам у це вірю — ніби заговорюю, якимось незбагненним переносом у просторі, не її, а Лялюську: — Давай-но по порядку — хто дзвонив, що казали?
— Я… я нє знаю, — Юлічка видимо старається зосередитися, — не пайму, так всьо странно… Несколько раз подряд — званок, і в трубкє шіпєніє — громкає, Адріанаброзьїч, я такова нікагда нє слишала! Трєск, вой, вот как вєтєр в проводах… Щелчкі, і вроде как, — вона сторожко дивиться на мене: казати чи ні? — вродє как автоматниє очєрєді…
— А ти коли-небудь чула "автоматниє очєрєді"? — питаю насмішкувато, щоб її заспокоїти, а в умі тимчасом сквапно прокручую: ні, на прослушку наче не схоже — та й на фіґа кому здалось мене прослуховувати, я що, якесь політичне цабе? Хоча від тих потвор чого завгодно чекай, з цими виборами їм там зовсім стріху зносить, — кажуть, під Києвом усі пансіонати вже забиті московськими варягами-баблорубами, яких наші бандюки понаймали, щоб виграли їм вибори, — сидять там "робочі групи" й клепають сценарії один другого несамовитіший, ану ж їм пальнуло до голови прослуховувати, наприклад, кожного десятого за виборчими списками? А може, гм, може, це в Юлічки щось із нервами? Дивно, не помічав за нею, вона така тверезомисна баришня, вся завжди прорахована на десять кроків наперед, — ідеальна секретарка, в принципі…
— Ето билі вистрєли, Адріан Амброзьєвіч, — Юлічка вивільняє свої відморожені лапки й поправляє спідничку, очевидно пригадавши собі мою сьогоднішню нагінку. — Ви нє думайте, у мєня ґлюков нет. І как звучат вистрєли, я знаю — мой пєрвий парень под Савлоховим работал…
Опа-на! Тепер уже я почуваю себе повним бараном: цього факту Юліччиної біографії я не знав. Коханка ґанґстера, ні фіга собі. Серпрайз, серпрайз. Це ж скільки їй рочків тоді мало бути — сімнадцять?..
— І де тепер той твій парень? — питаю лагідненько.
— На Лєсном кладбіще, — відповідає Юлічка чемно, як на співбесіді.
Ну ясно, де ж іще. Клас. Треба буде їй підвищити зарплату — такої секретарки я точно ніде більше не знайду. Соска, що, приїхавши до Києва з Мелітополя (з Мелітополя чи з Маріуполя, звідки вона там родом? а, один чорт!), опиняється, замість студентської лави, в ліжку ґанґстера — це якраз зрозуміло, це навіть, у певному сенсі, нормально, — а от щоб після всіх тодішніх розборок, — коли, було, заходиш у магазин хліба купити, а там повно ментів і чуваки в чорних масках на підлозі лежать, а дехто вже й не ворушиться, веселі були часи! — потім самій опинитися не "на Лєсном кладбіще", і не на Окружній, — то таки справді розумною дівчинкою треба бути. І фартовою також, а це в бізнесі ох не останнє діло… Що ж, значить, Юлічці теж — повезло. Як і мені, як нам усім. За винятком, звісно, тих, кому не повезло.
Я вперше помічаю, що в Юлічки, з її збитою, як вершки на капучіно, мелірованою гривкою порнозірочки, насправді обличчя актриси на героїчні ролі — грубокосте і владне, по-індіянському вилицювате обличчя зрілої жінки. Так, ніби досі вона мені була не в фокусі, а тепер усе стало на свої місця. Молодець баришня — з тих, хто дріт перегризе, як треба буде… Так, і що ж ти мені хочеш сказати, моя героїчна мелітопольська принцесо, — що до нас добивався по офісному телефону якийсь клієнт, у якого в цей час за спиною йшла автоматна стрілянина? Хтось, треба розуміти, прямо з полювання дзвонив, із заповідничка якого-небудь? Всю Україну вже на ті заповіднички розколошматили, суки, — раз ми з хлопцями в такий ледь були не в'їхали — під Трахтемировом, за п'ятнадцять кілометрів од Канева: думали заплавою дніпровською помилуватися, Вовчик всю дорогу захлинався, як то він іще пацаном там бував на з'їздах гіппі, та яка там неземна краса й шалена енергетика — гетьманські урочища! — а там виявився дротяний паркан і заварені шлаґбауми, гевали-охоронці з АК за плечима хмуро бовкнули нам "праєжжайтє", — і вже аж у найближчому селі, що нагадувало пейзаж зі страшного сну: цвинтарна тиша, кругом ні лялечки, — навіки перелякана з себе молодиця, яку ми насилу вговтали на розмову, нам нашептала, що тут тепер заповідник, де розводять диких свиней, і туди з'їжджається на чорних джипах "начальство" полювати, і що ті свині їй все на вгороді порили, і щоб ми їхали звідси чимскорше геть, "а то вб'ють, і ніхто вас не знайде"… А тепер-от і Юлічку теж настрашили якісь такі гади, — додзвонювалися прямо від кабанчика, так?..