"Що з нами стало, ах, що з нами стало?.." — пищала по всіх каналах Ірочка Білик, ще одна погасла зірка дев'яностих, згодом переведена рядовою в нерозрізняльні лави російської пластмасової попси, і той безпорадний писк, як виявилося, й був лейтмотив доби, тільки що ніким вчасно не розчутий: з нами й справді "ставало" щось не те, але ж — непомітно, з дня на день, тихою сапою, як же було те завважити?.. Люди мінялися — вони не тільки зникали з овиду, з країни, з професії, випадали кудись на марґіналії, в інтернет, у малотиражні газетки, яких ніхто не читав, у вряди-годи ґальванізовані міжнародними ґрантами радіодіапазони, які заглухали ще заки встигав їх відшукати в ефірі, — але й ті, хто лишався на овиді, вже не були такі самі: щось у них ламалося, зникала внутрішня відпорність, — там, де ще недавно, яких два-три-п'ять років тому, можна було сподіватись на підставлене плече, зненацька пливло й осувалося — м'яко, драглисто, очі микуляли й ховалися в похмільних набряках повік: "Безплатно, Дарино, тільки мама цілує, давай по бартеру — ти мені злий інфу, а я тобі", — а за особливо наклепницьку "чорнуху" на друзів-приятелів особливо принципові редактори виставляли розцінки за вп'ятеро вищим тарифом і в ім'я святої дружби не поступались ані центом: "Не ображайся за наїзд, старий, — казали вони потім жертві, — хочеш, ми з тобою інтерв'ю зробимо?" — і жертва згоджувалась… Утворені кадрові пустоти, як у карстових печерах водою, наповнялися водянисто-зеленою молоддю, яка вже нічогісінько не знала й не тямила і з готовністю бралася за всяку заказуху; так звану суспільну проблематику, з мораллю й культурою включно, посідали коханки нафтових королів, силіконовогубі порнотелиці, яким усю програму під ключ готували їхні кріпацькі душі, — кралям лишалося тільки приїхати зачитати перед камерою готовий текст, а хлопці, що колись на початку дев'яностих власними силами, горбом піднімали були на собі, як дубові крокви, найгучніші медіа-проекти (згодом тихо, без гуркоту осілі в купу руїн, і довго ще з-під завалів видибали придавлені тіні та розлазилися по дарових фуршетах, щоб наїстися на день наперед…), — хлопці, які в 1990-му перли на собі з литовських друкарень пачки перших українських незалежних газет і діставали за те від міліції кийком по нирках, — наймалися, вбившись у ранні черевця й лисини, носити воду парламентарям — прес-секретарями до всяких політичних шреків, які перед пресухою громохким матом слали їх по мінералку, і ці козачки-водоноші невдовзі навчилися ходити з невідліпними юродивими посмішечками, що мали демонструвати їхню повну філософську невразливість на всю марноту марнот цього світу, буддізм в натурі, як казав Антоша, — із прискаленим оком, як шльондри не в міру балакучого клієнта, слухали, коли Гощинська їм щось бралася навертати про своїх героїв, — ніби вираховували подумки, які бабки за тим крутяться і кому скільки перепаде: в якийсь момент усі професійні теми раптом здохли, люди просто перестали всерйоз розмовляти про те, що роблять, бо ніхто вже нічого, крім бабла, всерйоз не робив. У якийсь момент — який, коли саме він настав? — раптом всім усе стало пофіґ: так, мов запущений колись вірус латентної хвороби, що підточувала їх ізсередини, зробив нарешті свою справу, і лишалося тільки констатувати rigor mortis[19]. Та ні, навіть і не rigor уже — в'язку, трясовинну масу, що підсисає звідусюди, куди не сахнешся, і відчуття, ніби на черговому бенкеті-фуршеті круг столів юрмляться з тарілками й келихами, навзаводи чавкаючи, брязкаючи посудом і якось у змиг ока п'яніючи (а багато хто й не тверезів уже ніколи!), не живі й цілком же, хай йому грець, успішні в цьому житті люди, — а трупи, розм'яклі до вже-текучої, кашоподібної консистенції, простягнеш руку — і зануришся по лікоть у липке, — це відчуття вдаряло їй у голову не раз і не двічі — в потилицю, в мозочок, жарким і пекучим, як вибух вийнятої з морозилки пляшки шампанського (або як постріл — прямо в потилицю, в гіпофіз, впертим у виямку між двома півкулями стволом). Десь невдовзі по Владиному похороні було — в ресторані, на якійсь урочистості, на тій фазі, коли столи оголюються брудним начинням, мокрі від поту офіціанти спотикаються, розляпуючи по паркету десерт, і розмови тратять зв'язність, розсипаючись на хаос самотніх монологів, якась постбальзаківського виду дама настирилась була говорити про Владу й раз у раз по-павичевому скрикувала, мов пилкою звискувала: "Не можу, не можу, не можу повірити, що вона мертва!", — і хтось із хлопів, у дупу п'яний, примирливо бевкнув на те густим, як у дзвін, відлунням: "Та хто з нас живий!..". Дарина запам'ятала, як її в ту мить пересмикнуло мерзлякуватим погребовим дрижачком — і одночасно запекло в потилиці розлитим вогнем, як від прострілу, вмить витверезивши, виштовхавши, як корка, на поверхню загального безладного гулу, мов під стелю винісши — звідки, відсторонено дивлячись на розвироване кишло людей і недоїдків, вона з забобонним жахом подумала: а таки ж правда, правду чувак сказав — живих тут нема, це вже потойбіччя.
Влада, звідки вона це знала? І цей ракурс, цю точку погляду з-під стелі?.. У неї була така картина, в "Секретах", називалася "Після вибуху": погляд згори, в центрі — розхлюпаний світляний круг, як розкручена дзиґою багатоярусна люстра, мультиплікаційно розтріскана, так, як кола розходяться по воді, — Влада вічно боролася зі статикою, казала, що малярство старих майстрів уже містить у собі й анімацію, й кінематограф, і порівняно з ними в нас тільки побільшало техніки, зате поменшало уяви: ми розледащіли й забули, що самими лиш малярськими засобами можна віддати геть-чисто все, геть і звук, як віддав же був Пікассо в "Ґерніці" звук бомбьожки через померкле світло й розгойдані лампочки, — і Владі також дещо вдалося: її вогняний диск, наче злетіле з колісниці жахливого Бога Реклами багатоярусне колесо електричного сяйва, обертався з шаленою, злиплою в очу швидкістю, — а під ним, по гниличної барви полю, сипало з невидимої стелі, звідки дивився глядач, рясним чорноприслим конфеті людських фігурок, як рештками розбитого війська, — кожна з фірмовим пакетиком у руках, пакетики були зменшеними фотографіями, наклеєними на полотно, — Hugo Boss, MaxMara, Steilmann, Brioni, розсипна виставка торговельних брендів, критики злостиво коментували, що Матусевич написала "вибух у Метрограді" й мала б зажадати від усіх тих фірм гонорар за рекламу, але насправді вона написала війну — ту, котру ми щодень програвали, самі того не тямлячи, женучись на безбач по рудому гниличному полю, — а потім виявлялося, що то біжать уже тільки наші тіла. Що ми біжимо вже в потойбіччі. Десь по дорозі ми підірвалися на цьому полі, ми не знали, що воно заміноване, нам ніхто не сказав, — і ми бігли далі, засапано хекаючи, притискаючи до грудей наші бренди, наші квартири, наші мобілки й автомобілі, — і далі мали себе за живих, бо ніхто не сказав нам, що ми вже вмерли.