— Гальо? — голос суворий, невдоволений: мовляв, що то за біда поночі добивається до хати?
— Привіт, тату.
В слухавці нерозбірливо бубонить телевізор, і я мов навіч бачу батька — як він стоїть у передпокої нашої львівської малометражки (телефон у передпокої, телевізор у вітальні), в своїх розчовганих капцях із підігнутими задниками, за спиною в нього стелажі зі старими журналами, що їх він ніяк не збереться викинути, над головою — ов, а що ж там таке над головою, забув уже, — якийсь вішак?..
— А, це ти, — каже батько. — Здоров.
Ніби я не за шістсот кілометрів од нього, а щойно ступив у хату. Як колись у п'ятнадцять років: потемки скинув черевики, в самих шкарпетках навшпиньки пробрався по коридору… А в дверях кухні завмер: тато сидів при нічникові за столом і читав, — видно було, що не лягав. Здоров, тільки й буркнув до мене — і втупився назад у книжку, трохи навіть збентежено: ніби, як і я, був заскочений на чімсь, чого не хотів показати. (В ту дівчинку я був закоханий, перша моя любов, думаю, він догадався…) І зараз він теж старається не показати, що зрадів, почувши мій голос, — не показати, що бодай у чомусь од мене залежний. Тільки тепер, коли йому от-от стукне шістдесят і в нього гіпертонія, цукриця й артрит, це вже має зовсім інший смисл. Вдруге за вечір мені стискає горло.
— Не розбудив?..
— Та де! — енергійно протестує він. — Ти ж знаєш, я так рано не лягаю… "Рано" — це третя ночі. Засне він, як уже почне розвиднятися, і спатиме годин зо три-чотири. Він не називає це безсонням, він усе ще бадьориться, не признаючись до пенсіонерських недуг, удаючи, ніби це в нього просто такий режим: чоловік зайнятий, допізна працює, а вечорами після роботи впорядковує родинний архів (Лялюська напоумила!)… І ще він, розуміється, живе активним політичним життям — як усі самотньо старіючі люди:
— Оце дивлюся П'ятий канал…
Віднедавна канал, відкритий опозицією під вибори, зробився для батька тим, чим за совка було радіо "Свобода".
— Чи ти чув, що ті бандити затівають у Мукачево?!
Не переводячи духу, він висипає на мене почуте з ящика (який тимчасом продовжує бубоніти на задньому плані, створюючи сюрчиковий ефект синхронного перекладу): як у Мукачево влада влаштовує позачергові вибори, щоб замінити чинного мера своїм кишеньковим. Мені лишається іно зрідка помрукувати на знак уваги, не показуючи, що я все те вже чув, і не раз: про вирубані "тими бандитами" карпатські ліси, про те, що жахливі повені, які щороку плюндрують Закарпаття, то не що, як наслідок тої злодійської вирубки, і як нинішнього мера, що хотів "тих бандитів" трохи прикоськати, не допустили на цих виборах балотуватися, вкравши йому документи, а тепер-от тихе курортне Мукачево запрудили зграї кримінального вигляду чоловіків у шкіряних куртках, — їх невідомо звідки звозять до виборів автобусами, й вони розгулюють по місті, як господарі, бешкетують по кнайпах, страхають населення, вечорами люди вже бояться ходити по вулицях, це ж терор, достеменний терор, молодшає від обурення батько, наче по ходу говорення скинув років із тридцять, — вони що собі надумали, сталінські часи повернути?..
— Тож чисто так совєти в сорок шостому свої вибори проводили! В кожне село гарнізон солдатів привозили, на виборчу дільницю людей автоматами зганяли. Бо в нас люди тоді ще думали, що то так, як за Польщі, — як пробойкотують, то й вибори не відбудуться. Ще не знали, що то за власть…
Ніби підігрітий його запалом, починає обурено клекотіти чайник. Мимоволі всміхаюся. Сам того не відаючи, тато передражнює мене — годину тому я точнісінько так мітинґував тут перед Лялюською. Недарма вона каже, що я на старість буду "копія Амброзій Іванович". Давно я йому не дзвонив. Закрутився. А не був у Львові ще давніше…
— Це, тату, виборчими технологіями тепер називається… Окріп плюскотить у горнятко.
Якогось дня я більше не зможу отак-от набрати номер, серед дня чи ночі, — і почути батьків голос. На мить переді мною розверзається ота майбутня пустка-голизна, мов із сонного здерли ковдру, й стає холодно. Встаю причинити вікно, поки тато, — слава Богу, живий і здоровий, — продовжує викривати російські виборчі технології зразка сорок шостого року:
— А то ще, знаєш, як робили? Дзядзьо твій розказував — просвердлювали в кабіні до голосування дзюрочку в стелі, і звідтам цілий час крейда сипалася на те місце, де олівець хімічний прив'язаний лежав. Як чоловік, зайшовши в кабіну, нагнеться щось тим олівцем у бюлетені слинити, то цівочка крейди йому акурат на голову трапляє. А то ж зима була, лютий місяць, усі в шапках… Так і в кабінку заходили. Кабінки закриті, як годиться, — нічого не видно, голосуй, як хоч'! Хоч' — викреслюй того єдиного кандидата, хоч' — вкидай до урни чистого бюлетеня: свобода! Сталінська конституція ґарантує… А на виході з дільниці всіх, у кого біле було на шапці, — хто в кабінці, виходить, із олівця скористав, — похапали в грузовик, що на задньому дворі наготований стояв, — і поїхали дядьки в тундру комунізм строїти! Такі, брацє, вибори були…
— Круто, — визнаю я.
Технологічненько, справді. Здається, в Конан Дойля є подібний сюжет: закрите приміщення, фіксоване місце для жертви, і над ним отвір, звідки виповзає отруйна змія. Тато такого не пригадує, але обіцяє перевірити: Конан Дойль у хаті є — старе радянське видання.
— Перевір, — погоджуюсь, бо мені вже й самому цікаво. Розкажу завтра Лялюсьці — звідки в тих "політтехнологій інформаційної доби" ноги ростуть. Дарма той Вадим їй так хвалився, нічого нового його пацани не придумали. Чи вони взагалі нічого нового не здатні придумати — і тим і полюють на таких, як вона?.. Тоді виходить так, як церква каже: що зло само по собі безсиле, вся його сила — в тім, що воно вербує слабких собі на послуги…
Думка не бозна-яка нова і, відповідно, не бозна-яка цінна, але чомусь відчуваю від неї такий приплив утіхи, як, перед хвилею, від отого запаху пробудженої землі з вікна: я знов можу думати! Думати — а не тільки, як жук ніжками, без кінця перебирати в голові, приваленій тоннами втрачених баксів, причини й наслідки фінансової підстави: вид розумової діяльности, від якого глузду тобі не прибуває, ані світ яснішим не стає. А тут у мені мов відбулося перезавантаження системи: я знову чуюсь собою. Тим самим, цебто, дурнем, що й був.