Музей покинутих секретів

Сторінка 11 з 191

Забужко Оксана

Так що УПА — ні, УПА була ні при чому.

Просто, я не могла зоставити в Артема той знімок. Він був мій — чи, точніше, став моїм. І не тому, що мене ледве не на ньому відтрахано без усякого з моєї сторони опору, а швидше навпаки: тому й без опору, що в мене немов уступила тоді чиясь чужа воля — от саме таке було відчуття. (Цілий день потому я лазила розбита, ніби мене пропустили в пральній машині через центрифуґу.)

Молода жінка, що з аристократично невимушеною звичайністю стояла серед лісу в гурті чотирьох мужчин з автоматами й ледь помітно всміхалася, вирізнена плямою світла, мов химерним дефектом плівки, називалася — Олена Довганівна.

А більше я, справді, нічого не знала.

— Про що ти задумалась?

— Я ніколи цього не зніму. Ніколи.

— Ти все зумієш, — кажеш ти так переконано, що мені робиться страшно. Твоя родина мовчки дивиться на мене з усіх фотографій разом. Просто неймовірно — що ти в мені знайшов?

(Питання, якого в жодному разі не можна ставити вголос, вгризаюся за язик, — а то ти, чого доброго, й сам почнеш над цим застановлятися…)

Чого я тобі не казала: коли ти вперше мене поцілував (точніше, то я тебе першою поцілувала — не в змозі довше зносити твого майже екстатично сяючого погляду, до якого тільки молитовно складених рук і бракувало: звісно, що ти мене боявся — де ж пак, телезірка, і взагалі…) — що мене по-справжньому потрясло, куди жорстокіше, ніж у п'ятнадцять, був вираз твого обличчя, коли наші уста роз'єднались, — вираз людини, котра, опинившись на вершині гори, бачить, як унизу, в долині, її місто западається в землю. Ти дивився, немов не впізнавав мене, немовби я блимотіла й одмінялася перед тобою з шаленою швидкістю, і гарячкова світлотінь щастя й жаху на твоєму обличчі навпростець віддзеркалювала моє блимотіння, — і так, через твої очі (погляди наші ще не роз'єднались), я на мить змогла вгледіти той землетрус унизу: німо, з вимкненим звуком валилися будинки й розверзалась земля — наче при зйомці з літака, од якої операторові смертельним захватом запирає дух…

Звідтоді я знаю це почуття, воно нема-нема та й нагадує про себе, коротким стенаючим уколом: я стою на вершині гори, під твоїм поглядом, і спускатись мені — нема куди.

— Ти все зумієш, — кажеш ти з непохитною переконаністю в голосі.

І аж тепер нарешті я розумію, чому при першій зустрічі мене так заскочила була твоя українська, ніяк не сподівалась почути: надто впевнено ти рухаєшся крізь життя, надто спокійну й самовладну зберігаєш у ньому поставу, ніби й не підозрюєш, що буває інакше. В тих усіх із нас, кому за тридцять і хто змалечку ріс у свідомості свого українства, рідко трапляється така природна — незащемлена — гідність: для такої постави треба мати за спиною щонайменше три-чотири покоління предків, внутрішньо незнайомих із будь-якими формами соціального приниження, — ситуація явно не наша, в Україні після XX-го століття практично вже неможлива, нізвідки їй було взятися…

Дай мені руку. Яка гаряча. (В тебе прекрасні руки, найгарніші, що я коли бачила в мужчини, сильна, виразно виліплена кисть, довгі породисті пальці, чому я не Роден, чому не працюю бодай для реклами: така рука, крупним планом, на жіночому коліні, купуйте колготки Lycra?.. Ось на це я, відай, тільки й надаюся, оце моя верхня планка — рекламні кліпи знімати…)

Не відпускай мене, чуєш? Я нічого не знаю — не знаю навіть, по правді, чи це те, що називається в людей любов'ю, чи якесь примусове втручання чужої волі (часом украдається й така підозра). Я не знаю, чого хотіти від майбутнього, і навіть — чи є у нас із тобою майбутнє; нічого не знаю. Тільки тримай мене, добре? Не відпускай. Ось так.

ЗАЛ II. ІЗ ЦИКЛУ "СЕКРЕТИ". ВМІСТ ЖІНОЧОЇ СУМОЧКИ, ЗНАЙДЕНОЇ НА МІСЦІ КАТАСТРОФИ

ІНТЕРВ'Ю ДАРИНИ ГОЩИНСЬКОЇ З ВЛАДИСЛАВОЮ МАТУСЕВИЧ

Мізансцена виглядає так (дуже симпатично!): дві жінки, блондинка й брюнетка, за столиком літньої кав'ярні в Хрещатицькому Пасажі, обидві стильні, добре задбані, з оголеними засмаглими плечима, — це кінець серпня, пора закінчення відпусток, на задньому плані вряди-годи проходить офіціант у білій куртці, із ні до кого не зверненим загадковим напівусміхом мовчазного всерозуміння, що притаманний усім київським офіціантам і робить їх схожими на індійських божків, насправді ж приховує виключно їхню непевність себе й страх наскочити на незвичного клієнта — в даному разі роль такого виконує поставлена на терасі телекамера. Дуже гарний світловий ефект творить підзолочене й випрозорене сонцем волосся блондинки — тобто це з тим ефектом вона здається блондинкою, насправді з неї швидше русявка, вміло підфарбована до відтінку стиглого жита, і слушно: з такими дрібними пташиними рисами навіть при широко посаджених очах її бліде личко з по-чоловічому роздвоєним підборіддям неминуче губилось би в натовпі без яскравішого обрамлення, так що кольорове рішення знайдено бездоганно точно, — зрештою, не дивно, адже вона художниця. На передньому плані, на столику, кілька також хороших барвних плям: темно-рубінової підсвітки келих червоного вина, висока боката гальба світлого "Оболонського" з весільною шапкою шумовиння, орнаментована пачечка "Eve Slim", будда в білій куртці приносить ще й чисту попільницю, більше схожу на полумисок, але, на жаль, чорну, краще відсунути, ні, переставити тимчасом на сусідній столик, бо надто рве око, ніхто не проти?.. О'кей, все, працюємо!

— Владиславе, ми знайомі вже так багато років (обидві сміються, тим змовницьким смішком жінок, задоволених своїми роками й пов'язаних між собою чимось неприступним для чоловіків, котрий завжди вселяє в останніх підсвідоме занепокоєння), що я можу навіть перед камерою з легким серцем звертатись до тебе на "ти" — й дуже цим пишаюся. Насамперед дозволь привітати тебе з успіхом справді небуденним, особливо для українського митця, — із премією Фундації Мистецтв від Nestle, якою була відзначена твоя персональна виставка — поправ мене, якщо я помилюся, в Цюриху? ("В Цюриху, в Берні, в Женеві і в Лозанні", — уточнює блондинка з діловою інтонацією людини, давно і стійко призвичаєної до небуденних успіхів.) Вибач, ти ж знаєш можливості українських журналістів: практично всю закордонну інформацію, що стосується культури, ми отримуємо з других рук ("Коли не з третіх", — вставляє блондинка. — "Абсолютно справедливо, коли не з третіх!" — аж надто палко підхоплює інтерв'юєрка, і обидві знов сміються, цим разом недобре, з дружним злостивим викликом, за яким впізнається багаторічна ансамблева зіграність поглядів і претензій на адресу своєї країни.) Так що нема на те ради, мусиш про себе розповідати сама, якщо хочеш, щоб отечество було в курсі…