Музей покинутих секретів

Сторінка 109 з 191

Забужко Оксана

І тим світляним мерехтінням, як Почаївська Божа Мати плащем, Гельця накривала непроникно темну постать чоловіка, який стояв із нею поруч, — і видно було, що належали до себе.

Не було межи ними границі, яка завше буває між людськими тілами. Мимо того, що стояли, себе не торкаючись, на відстані півкроку, і ліву руку Гельця дисципліновано тримала на "лимонці" коло паса, виставивши в бік "Стодолі" рішучого застережного ліктика, — ніби вмисне підкреслювала тим офіційну між ними відстань.

А границі не було.

Були одним цілим, як у Писанні: "Покине чоловік батька й матір, і пристане до жінки своєї, — і стануть обоє вони одним тілом".

Вперше те побачив, — наче струмом його вдарило, і впала в голові заслінка. Чому він? До холери, чому саме він, — що в ньому є такого, чого не маю я?!

Одну мить — одну-єдину мить, але було, за спасіння душі би в тім не признався! — ненавидів "Стодолю". Геть усе в ньому, одним поривом: те його набурмосене лице з вистромленим уперед, як сокира, горбатим носом, насунутого ледь не на брови червоноармійського кашкета, і те, як стояв, по-хазяйському виставивши ногу вперед, — а добре ж стояв, холера, не мож було ним не замилуватися: хоч і по команді "Спочинь!", як і всі вони, але цілий із себе стятий, бачний, як має бути, — як заряджений ґвер із зведеним затвором, як вовк на ловах, леда-мить готовий скочити і вп'ястися в горло чужакові, — і Адріянові зробилось аж гаряче зо стиду за свій мимовільний спалах: на псю маму, чоловіче, таже цей хлоп виніс тебе на собі з-під куль!.. Його зусиллями була розгромлена ворожа аґентура по трьох надрайонах, його розвідка працювала, як швейцарський годинник, і знала про плани большевиків на п'ять мінут раніше од них самих, — що ж, коли не вмів, не знав, де попуститися й не вживати своєї надміру твердої влади без потреби?.. Він, Адріян, міг собі скільки хтів тужити за "старою войною", на якій ворог ходив зі зброєю, але та "война" таки скінчилася, зосталась не до порівняння трудніша, — і та молодиця, що клала передану од гебістів трутизну повстанцям у хліб, і той "батюшка", що влаштовував людям допити на сповідях, зброї не носили, — вони самі були зброєю, знаряддям у руках ворога, який волів зоставатися невидимим, тож чи дивувати "Стодолі", що, цілий час маючи до діла з тою найтемнішою стороною людської природи, привчився ставитись до всіх людей як до знаряддя в осягненні мети?..

Чи й до тої, котру любив, також?..

Бо "Стодоля" любив Гельцю. Адріян бачив, як він слідив її очима, як одмінялось йому лице, коли стрічалися зі собою поглядами. Презентував їй на йменини ціанкалі в закритій од світла синій ампулці — сам його не мав, де тільки й добув, такий люксус нечасто траплявся до рук… Дехто з Адріянових знайомих вдавався до стрихніну, але то був ненадійний засіб — совєтам вистачало зробити жертві промивання шлунка. Крім ціанкалі, жоден засіб не був надійним: остання куля, залишена для себе, могла затнутись, граната — не вибухнути… Адріян був щасливий, що Гельця має зашиту в комір ампулку чистої, як блискавка, певної смерти. Був вдячний за те "Стодолі".

А проте, дивлячись на їхню групу на знимці, — мов, обуджений зі сну, вперше споглядав їх усіх зі сторони, — виразно чув неспокій: як наростаючий звук алярму. ЦОК… ЦОК… ЦОК… цок…

Неспокій ішов од "Стодолі". Од надійного "Стодолі", твердого, як мур. Од "Стодолі", якому можна було тільки піддатись — або загинути.

Не могло їй бути з ним легко. То йому Вона улегшувала життя, його силу злагіднювала своїм світлом. Чи надовго її стане з таким подвійним тягарем — од підпілля, і од чоловіка?..

…Вдруге він почув той самий неспокій, як прийшла вістка, що впала наготована на зиму "Стодолина" криївка. Впала посеред жовтня, коли вже пізно було заходитися коло нової. Ціле щастя, що не встигли ще туди перенести запасу харчів, ані друкарської машинки. Без зрадника, казав зв'язковий, не обійшлося, — одночасно на тім самім терені зв'язкову Служби безпеки виказав її хлопець: повірив, матолок, ґебе, що, як тільки дівчина розв'яжеться з підпіллям, то заживуть собі з нею спокійно. Зв'язковій, яка на допитах мовчала, ґебісти прибили язика цвяхом до дошки — перед очима в того хлопця. Могло бути, що то він і про криївку взнав і доніс, але довідатися про те в нього вже не було способу: збожеволів.

"Стодоля" з "Дзвінею" лишилися без криївки. Хтось мусив розділити з ними свою. Тільки що зі "Стодолею" ніхто не хапався зимувати: чотири місяці з ним у бункері — то не в цю-цю-бабки грати.

І, з раптовим нудотним відчуттям порожнечі в грудях, яке виникає, коли дивишся в вічі наставленому на тебе чорному оку револьвера, Адріян збагнув: він це зробить. Попросив зв'язкового зачекати й сам написав до "Стодолі" шифровану "штафету". Запрошував "Стодолю" зимувати разом. Із секретаркою й охоронцем — в Адріяновій криївці якраз вистачало місця на п'ятьох.

Гелюська! Лялюська, ох… Ти тут?

Чуєш… Чуєш?

Що?

Вітер гуде…

Слухай. Мені знову те снилось. Мені теж.

Що?!

Не кричи. Ти кричав уві сні. Що я кричав?

Дуже мудрі речі, тільки дуже голосно. Розбудив мене. Говорив, як із листа читав, — повними реченнями. І що я казав?

Що множина спогадів скінченна. Що, справді?!

Не знаю, що це означає, але ти це повторив кілька разів.

Ні фіга собі… Щось іще?

Я всього не запам'ятала, Адю. Щось про те, що все, що з нами було, вже було з кимось раніше. Множина всіх спогадів на світі скінченна. Якась дівчинка, що дає себе понюхати. Що то за дівчинка?

Її звали Маринка. Ми гралися за сміттєвими баками, і вона при мені попісяла. Дала мені провести пальцем по борозенці.

Маленька шлюха.

Ні, чекай… Я пам'ятаю це відчуття в дотику, як шовк… Але чому вона говорила по-польськи?

Ти ж не знаєш по-польськи.

Це було уві сні. Тільки то був не мій сон, а його. Того, мертвого. І в сні була інша дівчинка?

Дівчинка, може, й інша, а спогад той самий. Множина скінченна. Слухай, а це ідея! Яка ти розумничка, що прокинулась і підслухала, я б сам уже не згадав!..

Нова професія — нічна секретарка. Лягатиму з увімкненим диктофоном і пильнуватиму твої сни.

Ні, слухай, Лялюсь, а якщо це правда? Якщо множина всіх спогадів у людства справді скінченна, і все, що відбувається з нами, вже відбувалося з кимось раніше? Тоді це величина, яку в принципі можна заміряти, — теоретично, можна всі спогади, що є на світі, закатати в який-небудь десяток хард-драйвів, уявляєш!.. І це було б єдине притомне пояснення всім дежавю, ні? Коли нам у пам'ять просто залітає шматок чужого спогаду, як ото мушка в око, які-небудь пару com кілобайт…