Мустанг-іноходець

Сторінка 4 з 7

Ернест Сетон-Томпсон

Це здавалось неймовірним, і Джо ще й ще підганяв свою кобилу острогами та криком. Вона летіла як вітер, але відстань до мустанга не скорочувалась ні на дюйм. Бо вороний наче вихор перетнув рівнину, злетів на плаский узгірок з агавами, спустився на зрадливу смугу піску, далі на трав’янисту площину, де верещали лугові байбаки, тоді зник у видолинку, а Джо мчав і мчав і не вірив сам собі: він навіть трохи відстав від мустанга. Джо кляв свою долю, підганяв кобилу криком та острогами, аж поки бідна перелякана тварина, закотивши очі, почала шалено мотати головою на всі боки, не дивлячись під ноги, шурхнула копитом у борсучу нору й упала. Джо покотився по землі, добряче забившись, але звівсь на ноги і спробував знову сісти на ошалілу тварину. Та вона, бідолашна, була вже ні на що не придатна, бо зламала праву передню ногу.

Лишалось одно. Джо розстебнув попругу, пострілом укоротив муку своїй легконогій і пішов назад до табору, несучи сідло на спині. А іноходець біг і біг далі, аж поки зник з очей.

То не була цілковита поразка, бо всіх кобил у вороного відбито, і Джо з Чарлі дбайливо пригнали їх до Фостерової загороди; їм за це добре заплачено. Та Джо ще дужче закортіло стати власником вороного мустанга. Збагнувши, що це за скарб, він уже ціни йому скласти не міг і без кінця снував нові плани, як його спіймати.

IV

Кухарем у тій виправі був Бетс — містер Томас Бете, як він сам називав себе на пошті, куди регулярно їздив по листи та грошові перекази, які чомусь ніколи не надходили. Старий Том Індичий Слід — так прозивали його ковбої, бо на його таврі, нібито зареєстрованому в Денвері, був зображений слід індика. Коли вірити Бетсові, на рівнинах незнаної півночі паслпся незліченні череди корів та кінські табуни, позначені цим тавром.

Коли Бетсові запропонували пристати до тієї виправи пайовиком, він глузливо зауважив, що коні тепер ідуть по десять доларів десяток,— що було, власне, правдою того року,— і погодився їхати тільки за платню, хай зовсім невелику. Та жоден із тих, хто хоч раз побачив, як біжить вороний мустанг, не міг не запалитися. Те саме сталось і з Індичим Слідом. Тепер йому самому забаглося стати власником того мустанга. Як цього досягти, він до пуття не знав, аж поки одного дня на ранчо, яке "користувалось його послугами" (так він сам висловлювався), завітав Білл Сміт, більш відомий під прізвиськом Білл Підкова, бо таке було його тавро. Його почастовано чудовою свіжою печенею, хлібом та препоганою кавою з сушеними персиками та мелясою, і Підкова, насилу пропихаючи слова крізь повний рот, сказав між іншим:

— А я сьогодні бачив отого інохідця — отак-о зблизька, ледь за хвіст не вхопити.

— І не підстрелив його?

— Та ні, але недалеко було до того.

— Гляди не здумай таку дурницю впороти,— озвався з другого кінця столу ковбой, що мав тавро у вигляді літери Н з двома поперечинами.— Ось побачите, не мине й місяця, як той мустанг носитиме моє тавро.

— Ну то поквапся з цим, а то побачиш у нього на боці моє — трикутник із цяткою,— озвався ще один.

— Як же ти на нього натрапив?

— А ось як: їду собі степом мимо Антилоп’ячих джерел, аж бачу — поза осокою, на висохлій багнюці щось чорніє. Я подумав, чи то не якась корова з нашої череди, та й під’їжджаю ближче, аж дивлюся — коняка лежить плазом. Вітрюга скажений, просто від неї на мене, отож я під’їхав упритул, а воно той іноходець, дохлий як колода. Але ран не видно, черево не здуте й смородом не несе. Що воно таке, думаю, коли бачу — вухо тіпнулось, муху зганяє. Виходить, він просто спав. Я за аркан. Став його змотувати, бачу — старенький, а де й поперетирався, а в мене сідло з однією попругою та конячка фунтів на сімсот — це проти добрих тисячі двохсот у тому жеребцеві. Я й кажу собі: "Нічо’ не вийде, тільки попруга лусне, сам гепнуся й сідло пропаде". Я тоді стук по сідловій луці! Ех, побачили б ви того мустанга! Як не підскочить футів на шість угору! Як не хоркне, чисто твій паровоз! Баньки вирячив — та як дремене від мене! Такий розгін узяв, що досі, либонь, уже до Каліфорнії добіг, коли не стишив гону. І хоч би тобі раз на чвал збився!

Розказував він усе це зовсім не так послідовно, як тут написано, бо пересипав мову крутими слівцями, та й подані на стіл дари природи не обділяв увагою, бо він був здоровий молодий хлопчина, начисто позбавлений фальшивої сором’язливості. Але розповів усе до цятки докладно, і всі йому повірили, бо знали, що він но брехун. З усіх слухачів тільки старий Індичий Слід не сказав нічого, зате добре задумався, бо ця розповідь підказала йому нову ідею.

По обіді, закуривши люльку, він обміркував усе, вирішив, що сам не впорається, і покликав на пораду Вілла Підкову. Наслідок був той, що вони уклали спілку для нової спроби зловити інохідця й здобути обіцяну за нього винагороду, що зросла вже до п’яти тисяч доларів.

Антилоп’ячі джерела були, як і перше, постійним водопоєм мустанга-інохідця. Рівень води там упав, і між смугою осоки та джерелом оголився широкий круг засохлої чорної багнюки. В двох місцях той круг перетинали добре помітні стежки, протоптані тваринами, що приходили пити воду. І коні, і дикі звірі звичайно держалися тих стежок; тільки рогата худоба сунула прямо через осоку.

На краще втоптаній стежці двоє спільників викопали яму завдовжки п’ятнадцять, завширшки шість і завглибшки сім фунтів. Попрацювати довелось годин двадцять без перепочинку, щоб устигнути, перше піж мустанг прийде на водопій. Під кінець у ямі аж чвакотіло. Потім яму старанно прикрили жердинами, хмизом і землею, а люди відійшли й сховались віддалік у виконаних для того ямках.

Перед полуднем іноходець прийшов. Тепер, коли його табун виловили, він ходив сам. Стежку з другого боку джерела, не так утоптану, старий Том ще й прикидав нарваною осокою, щоб інохідцеві не забаглося підійти до джерела саме нею.

Який невсипущий ангел пильнує й стереже диких тварин? Усупереч усім людським міркуванням мустанг спустився до води саме другою стежкою. Підозріла осока на ній не спинила ного; він спокійно підійшов до джерела і почав пити. Був тільки один спосіб уникнути невдачі: коли мустанг, як звичайно роблять коні, ще раз нахилив голову до води, Бетс і Сміт вискочили зі своїх ямок і прожогом вибігли на стежку позад нього, а коли кінь підвів горду голову, Сміт вистрелив з револьвера в землю за його задніми ногами.