Мрійниця з Остенде

Сторінка 5 з 19

Ерік-Емманюель Шмітт

І додала надтріснутим голосом:

— Шкода, мені хотілось би вас почитати.

Вона відверто страждала. Справді-бо, ця жінка перевертала всі мої думки навиворіт. Я підійшов до неї.

— Мадам ван А., я був смішним, коли так скипів, ідіотом, коли приніс цей дарунок, огидним, коли хотів його вам накинути. Пробачте мені.

Вона обернулась до мене, в її зазвичай сухих очах я помітив сльози.

— Мені так хочеться проковтнути вашу книжку, але я не можу.

— Чому?

— Уявіть, що вона мені не сподобається…

Від самої думки про це вона затремтіла від жаху. Її пристрасність мене зворушила. Я їй усміхнувся. Вона це помітила і у відповідь усміхнулася теж.

— Це було б жахливо: ви такий симпатичний.

— Виявившись кепським письменником, я вже не буду вам симпатичним?

— Ні, станете смішним. Я так високо ставлю літературу, що не змогла би сприйняти вас як посередність.

Вся, геть уся, надміру вся — вона так і вібрувала щирістю.

Мене розбирав сміх. Навіщо так страждати через кільканадцять сторінок? Несподівано я побачив нас такими зворушливими.

— Годі сваритися, мадам ван А. Я забираю свій роман, погомонімо про щось інше.

— Навіть це неможливо.

— Що саме?

— Розмовляти. Я не можу розповісти те, що хочу.

— Хто ж вам не дозволяє?

Вона затнулася, поглядом пошукала допомоги довкіл, оглянула полиці, щоби знайти якусь підтримку там, намірилася щось сказати, стрималась і мовила погаслим голосом:

— Я сама.

Зітхнула і з жалем повторила свою відповідь.

— Так, я сама…

Раптом, глянувши мені просто у вічі, з відчайдушною енергією заявила:

— Знаєте, я була молодою, я була звабливою.

Навіщо вона це мені казала? Який у цьому зв'язок? На цей раз ошелешеним виявивсь я.

Вона наполягала, похитуючи головою:

— Так, я була чарівною. І коханою!

— Я не сумніваюсь.

Вона розлютовано мене оцінила:

— Ні, ви мені не вірите!

— Чому ж, вірю…

— Зрештою, це неважливо. Мені начхати на те, що думають чи думали про мене. Мені не лише на це наплювати, я сама була першопричиною всіх тих помилкових речей, що про мене розказували. Я сама їх спровокувала.

— Що ж саме про вас пліткували, мадам ван А.?

— Власне нічого.

Павза.

— Нічого. Зовсім нічого.

Вона знизала плечима.

— Хіба Ґерда вам не розповіла?

— Про що?

— Про це нічого. Моя родина вважає, що моє життя було беззмістовним. Зізнайтеся…

— Ну…

— От бачите, вона це бовкнула. Моє життя — ніщо. Проте, воно було багатим, моє життя. А це ніщо — повна омана.

Я підійшов ближче.

— Чи не хочете розповісти?

— Ні. Я обіцяла.

— Перепрошую?

— Я обіцяла зберегти таємницю.

— Кому? Чому?

— Відповісти — значить почати зраджувати.

Ця жінка мене вражала: у цій старосвітській панночці вирував сильний, загартований темперамент, у якому шаленство уживалося з проникливим розумом, що вмів користуватися словами, як кинджалами.

Вона обернулася до мене.

— Мене кохали, авжеж. Так, як буває дуже рідко. І я кохала. Так само. Так, так само, якщо таке можливо…

Її очі затуманилися.

Щоби підбадьорити, я поклав руку їй на плече.

— Нікому не заборонено розповідати історію свого кохання.

— Мені заборонено. Тому що в ній задіяні дуже важливі особи.

Руками вона ляснула себе по колінах, наче намірялася змусити мовчати тих, хто хотів розповісти.

— Навіщо ж тоді я стільки років мовчала, якщо тепер ту мовчанку порушу? Як? Мої постійні зусилля буде зведено нанівець?

Її вузлуваті пальці вхопилися за коліщата візка, сильно крутнули їх, вона виїхала з вітальні і зачинилась у своїй кімнаті.

Виходячи з вілли "Цирцея", я на тротуарі натрапив на Ґерду, яка сортувала відходи, розподіляючи їх по різних сміттєвих бачках.

— Чи ви певні, що ваша тітка не пізнала великої пристрасті?

— Цілком. З неї часто насміхалися з цього приводу. Якби щось було, вона про це розповіла би сто років тому, хоч би для того, щоб їй дали спокій.

Вона з оглушливим тріском спресувала три пластикові пляшки, довівши їх до розміру закрутки.

— Я все-таки наполягаю, Ґердо, бо в цьому переконаний.

— Видно, що ти заробляєш на хліб, розказуючи небувальщини. Ну й уява в тебе!

Її короткуваті руки розривали картонні коробки так, немов би йшлося про аркуші цигаркового паперу. Раптом вона застигла, втупившись у двох чайок, які пролітали над нами.

— Оскільки ти наполягаєш, я пригадую дядька Жана. Так. Він дуже любив тітку Емму. Колись він поділився зі мною дивною річчю: всі чоловіки, які залицялися до тітки Емми, втікали від неї чимдуж.

— Чому?

— Вона казала їм неприємні речі.

— Вона, неприємні?

— Він це повторив, дядько Жан. Ось і результат! Ніхто її не захотів.

— Якщо проаналізувати те, що дядько Жан казав, то радше вона нікого не схотіла.

Здивована племінниця застигла, почувши таке міркування. Я вів далі:

— Якщо з чоловіками вона було такою ж вимогливою, як із письменниками, можна бути певним, ніхто не міг сподіватися на милість. Оскільки ніхто досить підхожий їй не трапився, вона робила так, щоби їх знеохотити. Насправді ваша тітка воліла залишитися незалежною.

— Можливо, — неохоче погодилася племінниця.

— А це доводить, що, коли вона їх відсторонювала, то лише тому, що хотіла захистити місце для того, кого оберігала, єдиного, про кого не розповідала.

— Тітка Емма? Подвійне життя? Мм… бідолашна…

Ґерда скептично забурмотіла. Тітка цікавила її лише як жертва, вона й любила її лише жаліючи, а то й трохи зневажаючи; якщо тільки в тітчиній поведінці можна було припустити певну раціональність чи багатство, Ґерду це більше не цікавило. Таємниця її не інтриґувала, пояснення тим паче, хіба що вони були би непристойними. Ґерда належала до людей, для яких зрозуміти означає принизити, романтичне й величне залишалося чистим маревом.

Я волів би блукати весь день, та погода скоротила мою екскурсію. Мало того, що мою зосередженість тривожив недоброзичливий вітер, із темних низьких хмар на додачу почали падати великі холодні краплі дощу.

За дві години я вже дістався вілли "Цирцея", і тільки-но ввійшов, до мене кинулася Ґерда, в її голосі звучала паніка.

— Моя тітка в лікарні, в неї стався напад!

Я відчув себе винним: вона була такою розгніваною, коли я її покинув, що емоції, напевно, призвели до серцевого нападу.

— Що кажуть лікарі?