— Сину мій! — крізь сльози скрикнула мати. — Ти геній, але немає вище за щастя бути матір'ю генія-сина!
А в кутку стояла невмолима смерть і здивовано дивилась на щасливі, радісні сльози слабої жінки на порозі холодної, безкрайної вічности.
VI
— Тепер востаннє дивись! — промовила жінка і зняла з голови легкий серпанок.
Вона глянула навколо: знову невідома сторона; знову синє, пекуче небо, блискуче сонце. На північ, мов білі хмари далекі, верхи високих гір. Навколо чудові будівлі з високими колонами, з статуями богів; величні храми Кроноса, Венери та Марса; а он де славетній форум, он живі води Тібра. Та це ж Рим, славний сивий Рим!
— Чекай і побачиш! — сказала їй біла жінка і вони спинилися біля марморової колони якоїсь чудової будівлі.
Через хвилину вона почула якийсь надзвичайний гул здалеку, наче річка котила на неї свої бурхливі хвилі. Але серед загального гомону чутно було окремі чоловічі голоси: "Слава! Слава! Слава!" З-за вулиці показалось кілька людей; всі вони були в тогах, в сандаліях.
— Вона везе ховати своїх синів... Двоє тільки було на цілому світі... і от тепер сама!.. — почула вона з одного боку і здивовано побачила, що юрба зовсім не спостерігала їх біля марморової колони.
— Але таких синів вигодувати Римові — кращого щастя нема! — роздалося знов з другого боку.
Гомін все ширшав. Юрба прибувала: увесь пляц вкрився народом; усе кричало, здіймало руки і позирало назад. Нарешті показалась жалібна колісниця; на ній лежало два мерці, два юнаки з сміливим гордим обличчям, з високим чолом, з гордими устами. За ними йшла жінка високої постаті з царським поглядом. Її вид визначав не— чоловічу муку, але очі гордо дивились навколо.
— Слава Гракхам[6]! Слава безсмертним Гракхам! Слава матері Гракхів! — гукала навколо юрба.
Серце недужої жінки защеміло від жалю і сповнилось сльозами: "Слава, слава!" Нащо кричите ви "Слава", коли перед нещасною матір'ю два мертвих сина! Чи ж може серце матері заспокоїти ваша радість! — Якась незрозуміла відвага: юна з нечоловічою силою вирвалась від білої жінки і, розштовхнувши юрбу, упала до ніг перед матір'ю Гракхів.
— О нещасна жінко, нещасна мати! — заговорила вона, обнімаючи її коліна і обливаючи їх гарячими сльозами. — Мати двох велетнів-синів, і ховати їх в домовину!.. О нещасна жінко, нещасна мати!
— Нещасна? — здивовано глянула на неї матрона і гордо відступила на крок. — Мені жалко тебе, нерозумна рабине. Нещасна, кажеш ти, я — матір Гракхів? Чуєш, я викохала двох орлів своїй вітчизні, я змалку навчила їх рідній мові і вірі, я натхнула їм любов до рідного краю... Мало: я навчила їх любити правду й закон і стояти за них до загину, до смерти!.. — і очи римлянки блиснули гордим сяйвом. — І ось вони відрятували правду, і впали в боротьбі за праве діло і лежать тепер переді мною мертві, мов скошена тирса. Але ймення їх літає над Римом. Слава і безсмертя чекають їх. Доки стоятиме Рим, — кожний горожанин пам'ятатиме ймення Гракхів, — а я їх мати, і ти кажеш, що я нещасна?.. Чуєш, я сама своїми руками післала їх на смерть, бо навчила їх любити правду й вітчизну більше життя! Щастю матері Гракхів заздріють самі безсмертні боги, ймення її переживе віки віків! — голосно скінчила матрона і кинула смілий царський погляд на недужу жінку. — І горе тій жінці, котра забуде ймення Гракхів!
— Горе! Горе! — закричали навколо тисячі голосів... і все завертілось навколо. Факлі повиривались з рук римлян і закрутились якимись огневими колами біля недужої жінки; хвилі Тібра жовті, червоні, гарячі набіжали з окола, захитались високі статуї і все злилося в якийсь страшний, неясний гомін... але хвилі піднялися все вище й вище й зійшлись над її головою і поглинули її. Стало тихо і темно, мов у глибокій могилі, і чиясь холодна рука доторкнулась до неї.
VII
— Тепер ми дома!
Недужа жінка знову лежала на своєму ліжку; проти него сіріло вікно, а біля неї в сумній півтьмі тремтіла постать під довгим, білим серпанком.
— Тепер ми дома! — почула вона знову знайомий голос. — Прощай! — і постать почала тихо відділятись від землі.
— Ні, ти так не підеш від мене! — скрикнула недужа жінка і піднялась з ліжка. — Скажи мені, хто ти, моя чудова госте? Чого ти з'явилась в моїй сумній хаті? Для чого ти розворушила в моїй душі рій незбуточних мрій? — і недужа жінка тріпочучими руками схопила її за край накривала.
— Добре! — і серпанок скотився з голови додолу.
Перед нею стояла чудова красуня з такими чистими гострими очима, котрі наскрізь проймали чоловіка, в котрі дивитись було страшно... але обличчя її було сумне і журливе.
— Я та, що всі женуть і топчуть по цілому світу. Я — правда, — голосно і суворо заговорила чудова постать. — І до вас я прийшла, бо в вас мій рятунок. Жінко, ти світило правди й добра! В твоїх руках рятунок всього народу. Не зітхати і плакати, а встати за правду й добро і підняти за неї і синів й чоловіків своїх твоє діло, жінко. Ти сяйво життя! Ти виховуєш велетнів, з-під твого крила вилітають орли на широкий світ, біля тебе гартується юнацька сила, ширшає завзяття в грудях, росте жага до боротьби за славне діло. Нехай же кожен, на кого впаде промінь твого сяйва, вчиться любити свою вітчизну, — але цього мало, — вчиться шанувати "великих", вчиться любити правду і боротись за неї до смерти, до загину. Вперед! Прокинься! Іди сама і веди своїх дітей на боротьбу за правду, і величні тіні полинуть поруч з тобою!..
* * *
Якесь невимовне сяйво різонуло очі недужої жінки: вона підняла свої вії. Хата була повна соняшного, теплого світу. Сонце! Радість! Життя! Мрія... мрія... але в глибині серця голосно бреніло: "і величні тіні полинуть поруч з тобою!"
Київ, 13 листопада 1892 р.
[1] Homo sum nihil humanum mihi alienum est (латин.). — Я людина і ніщо людське мені не чуже.
[2] Нерон Клавдій (37—68) — римський імператор. Відомий жорстокістю і переслідуванням перших християн.
[3] Кронос — у давніх римлян бог хліборобства, жнив; Мінерва — богиня, покровителька мистецтв; Юнона — цариця богів.
[4] Один (Одін, Вотан) — у давніх германців бог бурі, вітру, пізніш — війни.
[5] ...славного Гетого! — Йдеться про Гете Йоганна Вольфганга (1749—1832) — німецького письменника, філософа, вченого, громадського і політичного діяча.