Та хоч яке було повне інтересами наше життя на хуторі, а проте воно перестало задовольняти актора і письменника Тобілевича. Потягнуло до роботи в театрі, до людей, рівних собі по освіті, до своїх однодумців. Журнали, газети, книжки не могли заступити живого слова культурної людини. Та й справи матеріальні вимагали більш широкого поля діяльності, бо прибутків від хазяйнування на хуторі не могло вистачити на всі наші потреби. Одні тільки борги за землю Тарковських забирали більшу частину того, що ми одержували. Наука дітей і їхнє проживання в Єлисаветі на учнівській квартирі теж вимагали від нас постійних і чималих витрат. А було то наприкінці 1888 року. Надходив кінець нашому примусовому проживанню на хуторі. Одержати тільки паспорт, і можна вирушати в путь. А тут саме й діло знайшлося. Тієї осені ми дізнались про те, що М. Л. Кропивницький знову чогось розгнівався на членів товариства і не тільки залишив його, а й почав збирати нову трупу.
Про те, що Кропивницький не захотів грати в товаристві, ми знали з листів Панаса й Миколи, а про його намір організувати нову трупу довідались від друзів з Єлисавета. Про бажання Кропивницького остаточно відокремитись від товаришів, з якими він так довго й з таким блискучим успіхом працював на сцені, Іван Карпович сповістив Миколу в листі від 1 листопада 1888 року з хутора. Іван писав:
"Кропивницький поїхав у Харків, де найняв кватирю і буде набирати нову трупу. Ненужна конкуренція. Міст, де б можна було грати одній трупі, мало, а тут — на тобі — три... Трупа, котру набере Марко, маючи Кропивницького в заголовку, буде робити конкуренцію, навіть більшу, ніж трупа Старицького, котра тепер з великим поспіхом грає в Курськім. Одначе з цього не виходить, що наше товариство без Кропивницького пропаде..."
У другому листі, від 5 грудня того ж таки року, Іван Карпович писав, що Одесу взяти приступом буде для товариства легше, ніж Харків, бо "Одеса вже взята давно". А те, що Марка Лукича не буде з ними, не так уже повинно їх лякати, бо у них є головне — Заньковецька. "їй, публіці, далеко більше ходить бачить Заньковецьку, ніж Марка". В іншому місці він пише: "Думаю, що публіка помириться з тим, що Кропивницького нема, а є Карий". Аби тільки була Заньковецька, улюблениця всіх глядачів.
Іван Карпович, котрий завжди глибоко цікавився усіма справами театру, не міг у тому листі не дати кількох порад щодо місця, де мали відбуватися вистави товариства в Одесі. Ось що він пише з цього приводу: "А тільки, по правді тобі скажу, те обстоятельство, що ми будемо грать у трущобі,— бо ремеслений клуб є трущоба,— більше по мішає, ніж отсутствіє Кропивницького. Я гаразд не знаю, але мені здається, що ремісничий клуб — конура, а не театр і певно не має дешевих місць! ...А коли можна взять Рус[ский] театр на прошлогодніх условіях, то краще було б грать у Рус[ском] театрі... Жду найскоршої одповіді і грошей. Як получу паспорт на виїзд, буду телеграфірувать. Цілую Маруську і жадно жду побачити її у себе на хуторі!"
У своєму листі від 19 листопада Іван Карпович теж радить братам: "Доводю до твоєї відомості, що тепер всі губернатори Київського округа на свій страх можуть роз-рішать чи не розрішать малоросійскіє спектаклі. Напиши на всякий случай Черніговському і Житомирському губернаторам. Київ не зачіпай, бо там дурний Тамара, котрий дума, що він Дрентельн".
Отже, Іван Карпович весь час пильно стежив за справами товариства, яке він вважав своїм і до якого мріяв негайно виїхати після звільнення від примусового перебування на хуторі. Він гадав, що нашій трупі треба було конче добиватися дозволу грати в Чернігові та в Житомирі, вважаючи ці міста форпостами до головної "фортеці", якою був для всіх українських і російських труп Київ.
"Як не дозволять, то так і буде,— писав Іван Карпович,— а дозволять, то: аби поріг... Ці два городи були б порогом до Києва..."
Нам було дуже боляче кидати хутір і ладнати свій човен до подорожі по далеких, широких світових річках. Багато праці вклали ми обоє в цей шматок землі і зробили його справжнім оазисом у степових херсонських просторах. З хутором "Надія" зв'язане було все життя Івана Карповича, артиста і письменника. Тут так все переплуталось між собою, поезія і проза його існування. "Надія", або "Надеждовка", як часто називав хутір Іван Карпович, до кінця його життя була для нього бажаним і надійним захистом від різних світових бур. Дерева давали живущу тінь у нестерпну спеку, степ — чисте повітря, зелені луки вабили око, а кришталева поверхня води того ставка, який, на замовлення Івана Карповича, було викопано півколом, між садком та лугом, втихомирювала душу і заспокоювала нерви.
Та все ж Іван Карпович аж помолодшав, коли, з паспортом в кишені, залишив хутір і сів до вагона, який так привітно вистукував нам своє стверджувальне "так-так..." на все те, про що ми тоді розмовляли. Яка то радість для людини — почуття волі! Сидимо в вагоні, їдемо, куди нам хочеться, вже нікого не питаючи і ні на кого не оглядаючись!.. Радість! Велика радість!
По дорозі до Одеси Іван Карпович цікавився питанням, яка атмосфера в товаристві? Чи було воно подібне до тих багатьох колективів акторів, які йому колись довелось бачити і знати? А особливо турбувало його питання згоди в стосунках акторів між собою. Він ненавидів чвари, заздрощі та інші негативні явища, які завжди псували найкраще поставлене театральне діло. Він так високо ставив і поважав згоду між людьми, що навіть писав про це у своєму листі до Садовського від 1 листопада 1888 року: "Якщо товариство стало сім'єю, члени котрої один другому сприяють в домаганні виконати задачу спілки; якщо користолюбіє, лжесамолюбіє, честолюбіє і самомненіє повтікали з товариства, якщо мир, любов і єдність в діях заступили місце чвар, то да здраствує товариство! ...Думаю, що у Вас все гаразд, і надіюсь скоро прибути в товариство, щоб служити одностайно ділові рідного театру".
— Наша робота вимагає великої співдружності, — казав Іван мені, сидячи у вагоні.
А колеса бадьоро гомоніли: "так-так-так!.."
Ще 5 грудня Іван Карпович писав братові Садовсько-му листа, а вже в двадцятих числах того ж таки самого місяця ми були в Одесі. Там ми .застали і Садовського, і Заньковецьку і Машу Садовську. Наша зустріч була дуже сердечна, саме така, на яку сподівався Іван Карпович. Панаса ще не було. Він мав ось-ось приїхати з Севастополя разом з цілим гуртом акторів. Садовський та Заньковецька приїхали трохи раніше, а Саксаганський мусив затриматися в дорозі: натиснули несподівані морози і товариство змінило свій маршрут, бо водою вже не можна було їхати.