Так воно й сталось, як пожартував тоді Іван. Всі ті численні відвідувачі нашого хутора, які приїздили пізніше, не могли натішитися й намилуватися з того, що вони бачили. Ніщо вже не нагадувало оту безнадійну пустку, серед якої ми опинились, вступивши вперше на подвір'я нашої степової оселі.
Іван Карпович, здавалось, нічого неприємного не помічав. Він не любив сумувати і, опинившись серед тяжких обставин, зараз же взявся до праці. Пізніше я мала змогу пересвідчитись, що яке б не було скрутне становище, Іван Карпович ніколи не втрачав мужності. Енергія його виростала неначе стократ і спрямовувала всі його духовні й фізичні сили на те, щоб перебороти лихо.
Через декілька днів після нашого приїзду привезли з міста Назара та Юрка. Діти були обідрані й перелякані, як дикі каченята, що повсякчас готові втекти з рук і сховатися в очереті... Але згодом, переконавшись, що нічого лихого їх не чекає ні від татка, ні від мене, вони почали потроху знайомитися з нами, не тікали вже від нас і дуже охоче допомагали в господарстві. Вони розповідали нам про своє життя в Єлисаветі, про всі ті штуки, які вони там вигадували й утинали. Тут, під час довгих і дружніх розмов, перед нами висвітлились усі дитячі минулі гріхи, які зробили їхні імена такими відомими і в школі, і поза школою. Почули ми і про розбиті вікна в класі, і про "дулю для цікавих", яку хтось із них намалював на вікні вчительської кімнати, і про кози, на яких вони гарцювали, привчаючи їх до верхової їзди,і про бійки з вуличними хлопцями та поміж собою, і про чужі паркани, сади та городи, і про... Та й на воловій шкурі не списав би того всього, що тут за ці роки накоїлось. З тяжким болем у серці слухав батько ту дитячу сповідь і сумно усміхався. А діти, дивлячись, що їх за те не б'ють, ані лають, один поперед другого розповідали про всі подробиці тих тяжких провин. Вони зрозуміли, що в особі батька знайшли не грізного суддю, яким їх лякали, а щирого приятеля. З того часу стосунки між батьком і синами мали щирий, любовний характер і, нічим не затьмарені, залишились такими до самої смерті Івана Карповича.
Першим ділом, яке зробив Іван Карпович, було помістити хлопців на вчительську квартиру в сім'ю знайомого священика Іллі Лащенка, де вони мали добрий догляд і оточення товаришів по школі.
Заспокоївшись з цього боку, Іван Карпович весь віддався справам господарства, і реба було рятувати землю свою і Тарковського, орати і сіяти, щоб платити борги. Довелось йому тоді надовго забути про своє перо і взятися до інших знарядь праці: і до плуга, і до коси, і до лопати та інше.
Іван Тобілевич цілими днями, а в жнива — то й ночами працював на полі. Навіть обід і полудень ми виносили йому туди. Він та ще два робітники всьому давали раду. Як це було трудно, знають лише ті, хто без усяких грошових запасів приступає до справжнього, серйозного діла, маючи лише руки. Та дякуючи невпинній праці й енергії, життя на хуторі почало налагоджуватись. Земля, в яку покладено було велику силу праці, почала десятерицею обдаровувати свого працівника. Через рік з десяти десятин жита, які дали добрий врожай, було заплачено перший борг — тисячу карбованців — М. Л. Кропивницькому. На другий рік, з клітки озимої пшениці, Іван Карпович виплатив купцеві Н. Н. Полякову тисячу карбованців, як поруку за селян, якої вони не сплатили, та декілька сот карбованців за одного із своїх друзів, якого спіткало лихо і за якого Тобілевич поручився. О, не скоро ці борги були сплачені! Минуло багато років, перше ніж Іван Карпович, що боявся їх, як вогню, заплатив свій останній борг і міг вільно зітхнути і спокійно заснути. Як пригадаю, що ми ціле своє життя виплачували борги за землю, що їх колись хтось інший наробив, то аж серце стискається від жалю...
Це були нам тяжкі кайдани на протязі цілого нашого віку, обік усіх інших життєвих обов'язків. Але зробити інакше не можна було. Іван Тобілевич завжди мріяв про те,
щоб викупити прапрадідівську землю і віддати її чистою своїм дітям...
Згодом зовнішній вигляд хутора став уже схожий не на корчму, а на людську оселю. Було поставлено сяку-таку огорожу, посаджено багато дерев біля хати і понад лугом, посіяно квіти, постругано стежки. Все це зробили ті самі руки, що колись чепурили землянку на Аксайській вулиці; а коли ми, упоравшись, позабирали своїх дітей від чужих людей до рідного гнізда, то всім нам стало тут і гарно, і весело. З глибоким почуттям радості дивилась я на маленьку нашу донечку Марійку, яку я теж привезла додому і яка завжди старалася ходити в степ з батьком, силкуючись поспіти своїми малими ноженятами за його великими кроками.
На хуторі знову поновилися стосунки між селом та Іваном Карповичем. Те, що ці стосунки були припинені на декілька років у зв'язку з відсутністю Тобілевича, не стало на перешкоді до збереження приязні й довір'я селян до Івана Карповича. В усіх пригодах сільського життя для всіх був один шлях — на хутір. Тут кожного чекала щира порада і поміч. Іван Карпович, як звали його всі селяни, робив усе, що міг, аби полегшити долю селянина, а на селі тоді, ой, як тяжко жилося.
Деякі пани, що знали Івана Карповича ще з Єлисавета, страшенно обурювались і дивувалися з нього. "Он так опустился, и так опростился", — казали вони. Літом він їздив на простому драбинчастому возі, а взимку — на санках-гринджолах, так як їздили тоді всі селяни. Одежа його цілком пасувала до екіпажа: вишивана сорочка, свита, підперезана поясом, а взимку — кожух. Не пан, а справжній селянин.
Прожили ми на хуторі, в спокійних уже обставинах, зо два роки. Праця біля землі, хоч і яка вона тяжка, дає радість тій людині, яка, йдучи за плугом, любить усім своїм серцем кожну скибу її. Така праця не тяжка, вона лише загартовує характер людини, заспокоює нерви і зміцнює здоров'я. Я бачила на свої очі, який благодійний вплив мала робота на полі та по господарству на Івана Карповича. Завжди веселий, бадьорий настрій, весела усмішка, здоровий апетит і гарний сон. Іван Карпович любив ходити в степ з косою і там працювати на вільному повітрі, під сонечком, яке так гарно й тепло усміхається до кожної людини.