Під впливом схвальних рецензій та листів від братів з Петербурга Іван Карпович, закінчивши переписувати "Мартина Борулю"5, вирішив якнайшвидше переробити свою п'єсу "Хто винен". Після капітальної переробки він назвав її "Чарівницею", маючи на увазі присвятити п'єсу Заньковецькій, що здолала зачарувати своїм талантом навіть Петербург.
Творив він свою "Чарівницю" буквально не встаючи з місця, а коли прочитав мені, то я побачила, що новий твір цілком відрізняється від першої своєї версії ("Хто винен"). У такій новій редакції він і послав п'єсу Садов-ському, прохаючи подати її до театральної цензури.
Яке ж було наше здивування й щастя, коли ми отримали в січні місяці 1887 року повідомлення від Садовського, що п'єса, після того як її перше було заборонено, успішно одержала дозвіл цензури. Микола Карпович дуже докладно про все те нам написав.
Насамперед, одержавши "Чарівницю", він назвав її "Безталання" і пошукав, чи немає бува у цензурі якого-небудь чоловічка, який би міг допомогти щасливо просунути п'єсу й одержати дозвіл для показу її в театрі. Такий чоловічок неначебто й знайшовся в особі малознайомого земляка Фреймана. Він пообіцяв Садовському успішно влаштувати це діло, а сам нічогісінько не зробив. П'єсу було заборонено.
Повернувшись до готелю, Микола Карпович, в досаді і на цензора і на Фреймана, жбурнув недозволений примірник під стіл і почав розповідати про неуспіх "Безталання" в цензурі Марії Костянтинівні. Вона теж сприйняла ту сумну подію близько до серця, бо п'єса їй дуже сподобалась, і вона вже бачила себе в ролі бідолашної Софії.
В той час як Садовський лютував, а Заньковецька журилася, прийшли до них два незнайомі добродії. Один був у військовій формі, другий — у цивільному одязі, але відразу можна було пізнати, що один і другий належали до великопанського товариства. Вони прийшли просити Заньковецьку взяти участь в якійсь благодійній виставі, і обов'язково — в "Наймичці". Марія Костянтинівна, з чарівною, як завжди, посмішкою, погодилась, але попросила їх допомогти, коли це можливо, одержати в цензурі дозвіл на п'єсу, яку автор присвятив їй. Вона пояснила їм, що п'єса дуже хороша, роль героїні в ній саме така, яку артистці цікаво грати, але, на жаль, цензура заборонила її. Ознайомившись із змістом "Безталання", обидва добродії пообіцяли добути дозвіл і, забравши недозволений примірник, хутко вийшли, упевнившись перед тим, що Заньковецька погоджується виступити в уславленій вже в Петербурзі "Наймичці". Виходячи сказали, що п'єсу "Безталання" вони повернуть негайно, не більш як з'а дві години. І дійсно, того ж самого дня Садовський вже розписувався в канцелярії цензора про одержання ним дозволеної до постави п'єси "Безталанна" — канцелярист помилився при переписуванні титульного листка і замість "Безталання" написав "Безталанна". Садовський і тим був задоволений. Головне було досягнуто, дозвіл одержано, звичайно, завдяки славі Марії Костянтинівни. Це було 17 січня 1887 року.
"Наймичка" проклала шлях і для "Безталанної". Вона здобула невгасиму славу не тільки для артистки Заньковецької, а й для її автора. Завдячуючи їй Тобілевичу було скорочено час його перебування в Новочеркаську. Заньковецька потурбувалась і про це, скориставшися зі своєї популярності в Петербурзі.
Доля неначе усміхнулась нам. Іван Карпович знав про заходи Марії Костянтинівни і нетерпляче чекав на листи з Петербурга.
Ой, яке довге здалося нам оте чекання дозволу на виїзд з Новочеркаська! Надія на визволення поманила нас і не справджувалась. А тимчасом листи від старого батька приходили дуже часто. Вони були суцільною скаргою на його тяжку долю. Він розгубився від різних неприємностей: діти не вчилися, господарство занепало, землю вже виставили на продаж з прилюдного торгу, хати не можна було добудувати за браком матеріалів, та й грошей на матеріали не було. Все потребувало не тільки коштів, а й праці і присутності Івана Карповича.
Нарешті, одного дня ми таки одержали право на виїзд. Уряд дозволив Іванові Карповичу добувати своє заслання "по месту своего житєльства", а оскільки таким місцем постійного проживання можна було вважати його хутір на Херсонщині, то нам і дозволили їхати на хутір.
Не гаючись ані одного зайвого дня, ми попрощались зі своїми добрими знайомими й друзями і вирушили на Україну.
Коли влітку 1887 року наша трупа знову була в Новочеркаську, маючи в своєму репертуарі і "Мартина Борулю", і "Безталанну", нас там вона вже не застала. Ми проживали тоді на хуторі.
НА ХУТОРІ
Я почуваю, що в мене неначе виросли крила. Я вільний, вільний їхати додому, до батька, до дітей! — радів Іван Карпович, сидячи у вагоні разом з іншими людьми, які їхали в тому ж поїзді, що й ми, в різних своїх справах.
Ми бачили на станціях поодинокі постаті жандармів, але тепер вони вже не мали для нас ніякого значення. Адже ж ми вже не були під їхнім наглядом. І як це було добре! Як гостро відчувалася змога їхати отак вільно, разом з іншими подорожніми. Про те, що нам доведеться жити безвиїзно на хуторі, Іван зовсім не думав. Чи ж може власна хата обтяжити людину так, як ота неволя в далекому краю.
— У себе вдома і стіни допомагають! — казав Іван Карпович, розповідаючи про всі свої плани майбутньої діяльності на хуторі.
— Чи одержав батько нашу телеграму? І чи встигне він вийти до нас в Єлисаветі на станцію разом з дітьми? —
почав він турбуватися, коли ми проїхали вже і Донщину, й Харківщину, й Полтавщину.
Річ у тім, що діти Івана Карповича, під доглядом наймички, жили в Єлисаветі, в домі Карпа Адамовича, на Знаменській вулиці, а сам батько мусив жити на хуторі й господарювати там. Зупинитися в Єлисаветі, щоб побачитися з дітьми, ми не мали права, бо мусили їхати до станції Шостаківка, від якої хутір Тобілевича був у відстані чотирьох верстов. Отже, напередодні нашого від'їзду з Новочеркаська, Іван послав батькові телеграму, в якій прохав його зустрітися з нами на вокзалі в Єлисаветі. Ми б могли тоді всією родиною поїхати на хутір. Іванові так хотілося побачитись з дітьми і батьком, але, на жаль, на вокзалі ми побачили самого Карпа Адамовича. Дітей з ним не було. Дід так часто загрожував їм татком, який, мовляв, як приїде, то задасть їм перцю за всі провини й бешкети, що зі словом "татко" уява хлопців пов'язувала неодмінну кару у вигляді різок та нагайки. Такі були педагогічні й виховні засоби Карпа Адамовича. Почувши від діда, що отой над міру страшний для них татко буде швидко вдома і що треба обов'язково йти зустрічати його на вокзал, хлопці поховалися з переляку так, що дід не міг їх знайти. Мусив піти до поїзда без них. Отже радісна зустріч, на яку сподівався всім своїм гарячим серцем Іван Карпович, не вийшла.