Гостиниця, де ми знайшли собі кімнату, цілими ночами гула від п'яних оргій та бенкетів веселих паничів, а вдень була неначе мертва. Ми вночі не могли заснути від тих криків і, зачинившись у своїй маленькій кімнатці, під самим дахом, боялись вийти за її поріг, щоб, бува, не зустрітися з бешкетниками, які вороже дивилися на всіх, хто не був з їхнього гурту. Іван Карпович був не полохливої вдачі, але тут він діяв обережно, кажучи, що божевільного і п'яного краще обминати. Кожного дня об одинадцятій годині ранку Іванові Карповичу треба було йти на заявку до військової камери, щоб там знали, що він нікуди не зник. А весь день, щоб як-небудь скоротати час, який вимагає для безпечності царської особи негайно, в 24 години, вислати з Новочеркаська всіх запідозрених у неблагонадійності. Я вибрав для вас станицю Костянтинівну на Верхньому Дону. Там ви пробудете з місяць, чи зо два. Я вас сповіщу. Вам там буде спокійно. Ідіть і зараз же поспішайте з виїздом.
Звичайно, що цей наказ був прикрою несподіванкою для нас обох. Спішно зібрались до від'їзду, доручивши догляд за Орисею дуже симпатичній хазяйській дочці, яка добре ставилась до дівчинки. Поїхали на Ростов, а потім — Доном кудись угору.. Це було саме в час весняної великої повені.
Мало не два дні і дві ночі їхали ми вгору Доном, за-ким, нарешті, доїхали до мети і зійшли на пристань. Порожній, піскуватий, непривітний берег, без найменшого слі-да людської оселі. Разом з гуртом рибалок, що йшли кудись на рибні промисли, ми, забравши на плечі свої клунки, пішли степовим шляхом, загрузаючи в піску мало не по коліна, в напрямку до станиці Костянтинівка, яка була від річки за сім кілометрів. Ми даремно дивились по дорозі, чи не зустрінемо якої підводи або візника, щоб підвіз нас і речі. Люди, що йшли з нами, мали свої клунки на плечах і не могли нічим нам допомогти, а багаж наш був тяжкий, бо ми задля розваги взяли з собою багато томів "Русского богатства", позичивши їх перед тим у знайомих. Оці книжки, які обтягали нам руки й плечі, стали пізніше у великій пригоді, єдиною нашою розвагою у тому напівдикому степовому закутку, де, здавалось, не було справжніх людей, одні лише гулящі п'яні скупщики риби. Були ще прикажчики та лакеї дешевих трактирів. Пам'ять не зберегла ні одного справжнього людського обличчя.
Гостиниця, де ми знайшли собі кімнату, цілими ночами гула від п'яних оргій та бенкетів веселих паничів, а вдень була неначе мертва. Ми вночі не могли заснути від тих криків і, зачинившись у своїй маленькій кімнатці, під самим дахом, боялись вийти за її поріг, щоб, бува, не зустрітися з бешкетниками, які вороже дивилися на всіх, хто не був з їхнього гурту. Іван Карпович був не полохливої вдачі, але тут він діяв обережно, кажучи, що божевільного і п яного краще обминати. Кожного дня об одинадцятій годині ранку Іванові Карповичу треба було йти на заявку до військової камери, щоб там знали, що він нікуди не зник. А весь день, щоб як-небудь скоротати час, ми читали або дивились у відчинене віконце і стежили, як ластівки будували своє гніздо на виступі муру. Далеко за станицею стояла самітна степова могила. До неї ми майже щодня мандрували, щоб побути трохи на вільному просторі і подихати свіжим повітрям. Треба зазначити, що осередки рибного промислу, яким була і станиця Костянтинівка, мали тоді якусь специфічну атмосферу справжнього базару, з його отруєним повітрям. А навколо цих станиць стелилися степи, вкриті лише колючками та будяками. По степах, і зблизька, і в далечині, котилися великі колеса перекотиполя, які робили голий степ ще сумнішим. Дуже зрідка на дорозі з'являлася і проїжджала скрипуча калмицька гарба, запряжена волами, або валка з рибою, а потім надовго знову пустка,— тільки вітер не вщухав ніколи. Не видно тут було ані одного живого створіння — ані перепелички, ані якої іншої польової пташки. Ніщо живе не могло гніздитись на отій спаленій сонцем пустелі.
Отак довелося прожити з місяць, що здався нам за довгий рік. Ох, і тяжко ж нам було його перебути! Скільки разів ми там згадували про нещасливого страдника, великого Кобзаря України, який в обставинах стократ тяжчих промучився на засланні протягом довгих років, і не вдвох, як ми були з Іваном Карповичем, а сам один... Закінчивши тимчасове вигнання в такому сумному місці, ми повертались до Новочеркаська веселі й радісні, неначе їхали до своєї власної хати. Вдома нас зустріла нова радість, якої ми не сподівались: ми застали в Новочеркаську українську трупу, і саме нашу. Весь наш артистичний гурт, брати і друзі, вже з тиждень давали там свої вистави.
Микола і Панас нетерпляче дожидали нашого повернення, так само як і Маша Садовська, яку брати незадовго перед тим забрали до себе з трупи Старицького.
Наше товариство прямувало тоді з Таганрога до Ростова, через Новочеркаськ, а з Ростова мало намір їхати до Катеринодара. Такий був маршрут трупи в той театральний сезон 1886 року.
Скрізь наша трупа завжди була бажаним гостем. Але, на превеликий жаль, у ній не було вже Кропивницького. Марко Лукич звик за довгий період своєї сценічної діяльності бути авторитетним керівником у трупі і в нього виникли якісь непорозуміння з Миколою Карповичем, який не любив коритися чужій волі і все робив так, як йому здавалося кращим. Між ними все частіше й частіше поставали суперечки, які кінчилися тим, що Марко Лукич, розгнівавшись, вийшов з товариства. Це було саме перед початком сезону, але значно пізніше розподілу трупи М. П. Старицького, яке сталося в 1885 році. Про всі ці події ми вже знали з листів Панаса Карповича, який завжди ділився з нами всіма новинами свого власного життя. А поскільки воно було тісно пов'язане з його роботою в театрі, то ми знали докладно, що і як робилося перше в трупі Старицького, а потім — у трупі Кропивницького.
Саксаганський, побачивши, що брат Іван тяжко переживає відсутність у товаристві Марка Лукича, почав заспокоювати його й 'запевняти, що у Кропивницького натура дуже хвиляста і настрої швидко міняються. Коли він каже сьогодні: "Ні, не хочу",— то завтра він може сказати щиро: "Добре".