— Слова, спогади про оті щасливі умови життя на заробітках не будуть остільки переконливі, як їхній показ. Публіка в театрі, чи читачі тієї п'єси мусять наочно пересвідчитись, як Данило жив і що він кидає.
Крім поповнення характеристики Данила, Іван Карпович в особі Зінька хотів показати людям зразок хорошого хазяїна, багатія, яких, на жаль, йому не пощастило зустріти в своєму житті.
Не картай лише саме зло, — казав він, — а вмій показати приклади доброго, благородного.
Отже, Іван Карпович залишив четверту дію так, як він її задумав. А поскільки та дія грала лише допоміжну, службову роль, вона вийшла у нього досить коротенькою.
Багато можна було б говорити про уміння драматурга Івана Тобілевича цікаво розвивати сюжетну лінію в своїх п'єсах, малюючи типи людей в яскравих, повнокровних образах і притому дуже скупими, але влучними словами, Працюючи, він завжди мав на увазі театр, сцену і тільки з такої точки зору розглядав вартість своїх творів. Він писав тоді виключно для театру, якому бракувало цікавого репертуару. Тем і сюжетів йому тоді вистачало. Кінчаючи п'єсу "Розумний і дурень", Іван Карпович уже мріяв про те, щоб змалювати прекрасний образ благородної, чесної, незайманої селянської дівчини — цілковиту протилежність образу Мар'яни. Він дуже часто розповідав мені про ідеал хорошої, благородної дівчини-дитини, образ якої переслідував його не тільки в думках, а й у сні. Він прагнув відтворити його в якому-небудь творі і навіть почав уже говорити про окремі моменти того нового твору, ще не знаючи його назви й імені героїні.
Так зароджувався сюжет "Наймички". Мозок Івана Карповича діяв тоді безперебійно й без відпочинку. Спав він дуже мало і я почала турбуватися про його здоров'я.
— От закінчу "Наймичку", тоді й відпочину, — заспокоював він мене. — Треба писати, коли є про що і коли душа прагне роботи.
Раніше служба Івана Карповича в урядових установах та громадська праця стояли на заваді, коли йому спадало на думку взятися за перо. Тепер же, в часи свого примусового перебування в Новочеркаську, при повній відсутності будь-яких розваг та цікавого товариства, письменник мав великі можливості розгорнути свої здібності до письменницької роботи. А було йому тоді сорок років, вік не такий вже похилий для письменника. Щодо фізичного стану здоров'я Іван Карпович був саме в розквіті своїх сил. Не хворів і енергії йому ні в чому не бракувало, яке б діло він не робив тоді.
— Ми, Тобілевичі, міцні! — казав він. — Коріння у нас глибоко росте і забезпечує нас живими соками з самої матінки землі!
Недурно він так хвалився, бо його батько прожив мало не до ста років, і всі його брати були міцні, як дуби. Любо було дивитися на міцну будову їхнього тіла. Всі вони були стрункі, гарні й здорові. Хвороби прийшли до них уже в глибокій старості, як наслідок того, що вони одірвались від нормального, здорового життя і перебували весь час в умовах, багатих на різні тяжкі випробування. Вони жили завжди переважно нервами, бо праця артиста в театрі пов'язана з виключним напруженням нервової системи.
Немало праці поклав Іван Карпович на створення дорогого для нього образу дівчини, сироти, яка рано втратила свою матір і опинилась сама-однісінька на білому світі, без родичів і будь-якої ласкавої опіки. Оповідаючи мені про можливий зміст нової п'єси, в якій та знедолена сирота мусила бути головним персонажем, він цілком випадково назвав її Харитиною. Так те ім'я й залишилося в п'єсі, він його вже не міняв. Дівчини, такої точнісінько, якою він збирався намалювати свою героїню в "Наймичці", він, звичайно, не бачив, але окремі її риси спостерігав у сільських дівчат. Тому його Харитину можна з певністю назвати збірним жіночим образом. У ньому сконцентрува чиста, сердечна й благородна, що робить її найдостойнішим створінням серед людей.
Поставити Харитину в остаточне, кругле сирітство, зберігаючи життєву правду, виявилось не так уже й легко для письменника. Адже ж на селі, де один одного знають, як себе самого, трудно знайти людину, яка б, втративши батька й матір, залишилась цілком самотньою, безпорадною. Є у неї сусіди, знайомі, можуть бути в неї і родичі, чи близькі, чи далекі. Трудно було Іванові Карповичу відокремити свою Харитину буквально від усіх зв'язків на селі. Тому він аж тричі писав зміст п'єси, не задовольняючись ні однією версією.
Сидячи за палітурками, Іван Карпович, при моїй ретельній допомозі, міркував про те, як було б краще осиротити Харитину. Нарешті, вузлик інтриги було ним за-в язано, зміст накреслено і весь сюжетний матеріал розподілено по окремих діях. Іван Карпович придумав-таки засіб, щоб зробити свою любиму героїню зовсім самотньою, без родичів і без будь-яких знайомих на селі. Мати її, покритка, блукаючи з дитиною на руках, припленталась до села і померла в корчмі, залишивши дитину на ласку корчмарки та її сім'ї.
Підросла Харитина, і ось ми її вже бачимо на початку першої дії наймичкою тих, хто взяв її до себе малою. Але й така ситуація не задовольнила автора. Він тільки тоді заспокоївся і зітхнув цілком вільно, коли місце народження Харитини переніс із села до міста, до родичів тих євреїв, у яких Харитина опинилась потім у наймах, без паспорта. Шинкар Борух і його дружина Рухля використовували її становище безпаспортної, залякували тюрмою, в разі вона покине їх і піде шукати кращої праці. Тут, у шинкаря, її й побачив багатій Цокуль і, відкупивши від Борухів, узяв до себе за ключницю. Створивши отаке середовище для безрідної сироти Харитини, Іван Карпович відчув потребу трохи відпочити.
— Нехай трохи відстоїться,— сказав він, ховаючи свій зошит з планом і змістом "Наймички".
Робота в нього була. Він узявся переписувати обидві п'єси, що трохи полежали в чернетках і які треба було вже посилати до цензури.
Першою п'єсою, яку Іван Карпович старанно переписав і послав на присуд Миколі Карповичу Садовському в Миколаїв, була "Розумний і дурень". Іван Карпович попросив Миколу Садовського одіслати п'єсу до цензури, якщо вона варта доброго слова. Він надавав їй більшого значення, ніж "Бондарівні".
Микола Карпович довго нічого не відповідав. Лист від нього прийшов лише на початку листопада. Він поздоровляв брата Івана з тим, що п'єса "Розумний і дурень" одержала дозвіл цензури від ЗО жовтня 1885 року.