Отже, в родині Тобілевичів кожний мав свої інтереси і був чимсь заклопотаний. Ці клопоти часом тяжко відбивалися на житті Івана Карповича.
Тарабанов і дядько Микола, на щастя, промайнули метеорами в родинному житті Тобілевичів. Лише пам'ять про них довго смішила всіх після того, як і слід їх вітром замело. Особливо довго згадували про Тарабанова. Іван Карпович довідався, що його справжній фах — кухарювання, і вирішив залишити його у себе, в надії, що той оцінує людяне ставлення і, маючи одежу, добрі харчі й помешкання, допомагатиме молодій господині на кухні, давши їй змогу піклуватися малими дітьми. Але сталося незабаром так, що в кухні частенько ані провізії, ані кухаря й признаку не було, а коли він, нарешті, повертався додому вранці, прогулявши цілу ніч, то в нього не було вже настрою до куховарської чи якоїсь іншої роботи. Тоді доводилось самому панові секретареві показувати своє куховарське вміння й готувати обід для всіх членів родини, а п'яний кухар спав, як убитий.
Якось так сталося, що після того як сім'я Тобілевичів оселилась у Єлисаветі, туди почали з'їжджатися всі родичі батька й матері з Бобринця, із Саксагані та з інших міст і осідатися на стале життя: сім'ї дядька Степана, дядька Гаврила, дядька Миколи, материні брати й племінники з Саксагані. Дуже часто Тобілевичів відвідувала двоюрідна сестра Івана Карповича Мотря — проста селянка, яка вважала їх за дуже багату рідню. З цією жінкою Іван Карпович мав багато мороки, — її завжди доводилось визволяти з якоїсь біди, все життя її переслідувала якась зла недоля: то хата згоріла, то злодії обібрали комору, то пошесть на худобу, то сильний неврожай, то діти тяжко хворіли. Всі лиха сільського життя спадали їй на голову, і вона завжди потребувала грошей, та ще й не малих. Іван Карпович і його мати ділилися з нею останнім, бо їм жалко її було, а батько на це гнівався. Він казав, що ця сестра, разом з її чоловіком, прогулює ті гроші, які одержує від Івана.
Треба сказати, що з родичами клопоту було дуже багато: треба було їм допомагати, виводити в люди, розшукувати відповідні місця роботи і терпіти немало сорому й досади, коли їх проганяли за лінощі, недбалість або непідготованість до діла.
З-поміж багатьох родичів Іван Карпович з великою пошаною згадував тільки про рідного брата матері, якого він дуже любив і поважав за чесність і благородство. Він багато років служив у якогось великого пана за кухаря. Цей пан дуже цінував його куховарські здібності та його спокійний, лагідний, тверезий характер. Він ніколи не відпускав його від себе й тому дядько не мав змоги часто відвідувати сестру та її дітей. От хто чудово співав! Мабуть, отой чудовий голос, яким розважала себе артистична душа кухаря, не допустив його ані розпитися, ані зійти з прямого шляху.
Треба ще згадати про жінку дядька Гаврила Михалину Купріянівну. З нею у сім'ї Тобілевичів були дуже приязні стосунки. Вона своєю живою, веселою й привітною вдачею всіх вабила до себе. Разом з нею приходила дочка дядька додому вранці, прогулявши цілу ніч, то в нього не було вже настрою до куховарської чи якоїсь іншої роботи. Тоді доводилось самому панові секретареві показувати своє куховарське вміння й готувати обід для всіх членів родини, а п'яний кухар спав, як убитий.
Якось так сталося, що після того як сім'я Тобілевичів оселилась у Єлисаветі, туди почали з'їжджатися всі родичі батька н матері з Бобринця, із Саксагані та з інших міст і осідатися на стале життя: сім'ї дядька Степана, дядька Гаврила, дядька Миколи, материні брати й племінники з Саксагані. Дуже часто Тобілевичів відвідувала двоюрідна сестра Івана Карповича Мотря — проста селянка, яка вважала їх за дуже багату рідню. З цією жінкою Іван Карпович мав багато мороки,— її завжди доводилось визволяти з якоїсь біди, все життя її переслідувала якась зла недоля: то хата згоріла, то злодії обібрали комору, то пошесть на худобу, то сильний неврожай, то діти тяжко хворіли. Всі лиха сільського життя спадали їй на голову, і вона завжди потребувала грошей, та ще й не малих. Іван Карпович і його мати ділилися з нею останнім, бо їм жалко її було, а батько на це гнівався. Він казав, що ця сестра, разом з її чоловіком, прогулює ті гроші, які одержує від Івана.
Треба сказати, що з родичами клопоту було дуже багато: треба було їм допомагати, виводити в люди, розшукувати відповідні місця роботи і терпіти немало сорому й досади, коли їх проганяли за лінощі, недбалість або непідготованість до діла.
З-поміж багатьох родичів Іван Карпович з великою пошаною згадував тільки про рідного брата матері, якого він дуже любив і поважав за чесність і благородство. Він багато років служив у якогось великого пана за кухаря. Цей пан дуже цінував його куховарські здібності та його спокійний, лагідний, тверезий характер. Він ніколи не відпускав його від себе й тому дядько не мав змоги часто відвідувати сестру та її дітей. От хто чудово співав! Мабуть, отой чудовий голос, яким розважала себе артистична душа кухаря, не допустив його ані розпитися, ані зійти з прямого шляху.
Треба ще згадати про жінку дядька Гаврила Михалину Купріянівну. З нею у сім'ї Тобілевичів були дуже приязні стосунки. Вона своєю живою, веселою й привітною вдачею всіх вабила до себе. Разом з нею приходила дочка дядька Степана Ганна Тобілевич, чудова драматична артистка і незвичайної душі дівчина. І Михалина і Ганна вносили ясний, веселий настрій весни й поезії в досить уже буденну, останнім часом, атмосферу життєвих турбот і клопотів з дітьми, няньками й мамками, чому не видно було ні кінця, ні краю. Часом життя боляче давало себе відчути і дошкуляло безліччю всяких потреб і обов'язків, для яких п'ятсот карбованців заробітку на рік не могло вистачити. На спокійне, ясне чоло Івана Тобілевича почали набігати тіні... Він почував себе не раз таким утомленим, що мріяв лише про відпочинок, а тут, як навмисне, життя накидало щоразу нові й нові турботи, особливо відтоді, коли тяжко занедужала старша, улюблена його дочка Галя. З невідомих причин у неї раптом почав рости горб на спині. Вона зовсім окривіла на ногу і перестала ходити. Надія Карлівна в той час знову була в поважнім стані і ось-ось мала лягти до ліжка, а тут, не гаючи часу, за порадою лікарів, треба було везти на лиман Галю. Таким чином, Іванові Карповичу довелося покинути хвору жінку на опіку людей, а самому везти дочку лікуватись. З ним тоді поїхала його мати, Євдокія Зінов'ївна, щоб допомогти доглядати хвору дівчинку. Галі було шість років. Приїхавши до Одеси, вони оселилися у землянці над лиманом і розподілили між собою родинні обов'язки: Іван носив відрами болото на купель для Галі, купав її сам і стежив за температурою, а стара мати варила обід і прибирала в хатині. Пізніше Іван Карпович казав, що, носячи оті відра за півверсти від лиману, та ще по страшенній спеці, він так стомлювався, що і їсти не міг, а тут ще треба було воду носити, дрова рубати, бо невистачало коштів найняти когось на допомогу.