Лише мати його, молода, гарна з себе, весела, трудяща жінка доповнювала красу природи своїм прекрасним обличчям, привітним, з ясною усмішкою, своїм чарівним голосом. Узявши собі глибоко до серця відомий вірш з "Наталки":
Де згода в сімействі,
Де мир і тишина,—
Щасливі там люди,
Блаженна сторона,—
вона снувала свою життєву мережу хатнього й родинного обіходу.
Маленького Івасика почала дивувати і навіть тяжко вражати та різниця, яку він бачив між хатнім гармонійним оточенням і вулицею: тут тиха, лагідна пісня поезії, любові й миру, а там — вигуки панських прислужників, лайка, бійка, крикливий гамір і вся недоладна, нескладна музика кріпацького побуту, в якій насильство, жорстокість, ланцюги, канчуки, диби й колодки грали першу скрипку.
Коли Івасик підріс, батько почав брати його з собою на всі роботи, в усі подорожі. Він завжди розмовляв з ним, як із дорослою людиною, і тим розважав себе самого. У товаристві батька малий хлопець наслухався багато всіляких оповідань. Чимало розповідала й мати. Під їхнім впливом він почав дуже критично ставитись до панів, а до селян у його серці збудилась і виросла велика любов. Перед його дитячими очима відбувалося багато сумних і смішних пригод, і він почав завчасно задумуватись над серйозними, не для дитячого віку, питаннями. У нього була надзвичайно гарна пам'ять і він до самої своєї смерті не міг забути тих картин життя кріпаків, які бачив у дитинстві.
Одного разу, коли Івасик мав уже вісім років, батько узяв його з собою в далеку дорогу. При ньому були гроші, які пан доручив йому відвезти до міста. По дорозі довелося ночувати у старій корчмі, і там вони застали велику силу бурлаків та втікачів з різних сіл. Батько, боячись показувати гроші, не міг нічого купити у корчмаря, щоб попоїсти, і обидва вони сиділи голодні. Тимчасом бурлаки заходились варити собі надворі кашу з салом у казанку. Звернувши увагу на Карпа Адамовича та на Івасика і побачивши, що вони сиділи і нічого не їли, хоч мусили бути голодні, вони привітно і весело запросили їх до казанка на вечерю. Обдерті бідолахи — господарі каші з салом — так щиро і весело жартували з маленьким Івасиком, пропо нуючи йому найбільшу ложку, що ця вечеря в їхньому гурті назавжди залишилась у пам'яті майбутнього письменника. Цей вияв чистого, щирого, людяного почуття в простих серцях бідних утікачів значно більше вразив дитячу душу і запам'ятався, ніж усі ті величні бенкети й частування, якими через багато років після того його величали багаті пани.
Батьки Івана Карповича не цуралися людей, і в свята до них завжди заходили різні їхні знайомі. Випивши горілки, починали або розповідати різні пригоди з минулого, або співати пісень. У Карпа Адамовича, як я вже казала, був дуже гарний голос — сильний баритон. Співати він завжди починав зі своєї улюбленої пісні:
Не поможе, милий боже, і воскова свічка,
Бо розлився тихий Дунай ще й бистрая річка.
Усі присутні в хаті підхоплювали дужими голосами, аж луна розлягалась і шибки у вікнах дзвеніли.
Батько й мати любили і знали напам'ять усі пісні з "Наталки Полтавки", яку в ті часи дуже часто грали українські трупи, і популяризували їх серед більш-менш інтелігентної людності на Україні. Монологи возного починали сипатись, як із рукава. Мати, згадуючи ті вистави, які вона бачила, живучи у своїх панів Золотницьких, і в Златополі, і в Новомиргороді, і в Вознесенську, починала переказувати напам'ять найцікавіші сцени з різних п'єс.
У вільний від панщини день до Тобілевичів збиралися на оденки жінки. Вони допомагали прясти, бити й чесати прядиво. Працювали, як казали тоді, "толокою", себто за хліб, за сіль та за страву з тим, щоб потім піти до когось іншого з цього товариства на поміч. Під час роботи жінки співали, жартували і засиджувались допізна.
Мале хлоп'я завжди перебувало в хаті разом з гостями. От де наслухався Івасик усяких цікавих оповідань про кріпацьке життя та різних жартівливих вигадок, цікавих казок і приказок! А пісні українські! Скільки їх тоді, у ті довгі осінні вечори, дійшло до серця юного слухача. Вони, зі своїм невичерпним багатством краси, поезії і творчої сили народу, як жива історія, як скарга розбитого народного серця, наповнили всю душу молодого хлопця, викликали глибокі почуття жалю й любові до всіх покривджених і знедолених. А фантастичні легенди! Страшні казки, які ожив ляли і опоетизовували сірі будні убогого кріпацького життя! Це була звичайна тема розмов на бесідах, оденках і на вечорницях. Казки про русалок, відьм, упирів-вовкулаків, про закляті скарби, про лісовиків і мавок та інші фантастичні вигадки, що переходили з роду в рід, переносили дитячу душу в якийсь зачарований світ, повний таємничої краси і чудесних явищ. А могили козацькі, скрізь по степу розкидані?! А оповідання про Чорний шлях, про запорожців,— про ті величні постаті, що не забулись у пам'яті люду: Морозенка, Нечая, Палія, Наливайка, Богуна! Оті опоетизовані до ідеалу постаті були першими вчителями історії України. Вони оточили минуле ореолом героїзму. Як тіло з душею, те почуття зростало разом з Івасиком так, що ані час, ані школа й канцелярія, ані життєві знегоди не могли заглушити і вирвати його з серця, хоч, правду кажучи, погляд на минуле нашої країни значно змінився у Івана Карповича, коли він почав свідомо і критично вивчати його.
Івасик, коли йому було років вісім-дев'ять, цікавився такими питаннями, на які мати не завжди вміла як слід відповісти. Вона дивувалась і досадувала, бо й сама не знала, куди, наприклад, ховається сонце на ніч, від чого буває дощ, де поділись запорожці, чому одні вільні, а інші кріпаки? Щоб відчепитися від нього, вона починала лаяти хлопця:
— Дай мені спокій! Тут за роботою вгору ніколи глянути, а ти до мене причепився, як смола до кожуха!
Страшенно ображений, досадуючи на матір, Івасик вилазив на горище і там сидів доти, аж поки не проходив його сумний настрій. Потроху він став звикати до того, що не на всі питання можна дістати відповідь, і кінчив тим, що більше не допитувався у матері про причини того чи іншого явища. Він звик залишатися зі своїми думками сам на сам і тільки мовчки придивлявся уважно до всього, що його оточувало. Вже далеко пізніше зрозумів він як слід усю ту нерівність, на якій держався світовий лад, і чим можна проти неї боротись. І коли він підріс, то мати не раз питала в нього, чого так і так на світі діється?