Раптом, на одній з таких репетицій, саме тоді, коли Микола Віталійович диригував хором і оркестром, на сцену прийшов якийсь чоловік у формі жандармського поліцая. Робота відразу припинилася. Він спитав, хто з присутніх Іван Карпович Тобілевич, який криється під театральним прізвищем Карпенка-Карого. Іван Карпович підійшов до нього і, промовивши, що він є той самий Іван Карпович Тобілевич, запитав, чого треба жандармському поліцаю.
На сцені, як і в залі, панувала тиша. Усі з великим зацікавленням і острахом дивились на жандарма. "Чого йому треба?" — думалось кожному. У відповідь на запитання Івана Карповича всі почули слова жандарма, зміст яких був такий: на підставі певних документів, жандармське управління наказувало Іванові Тобілевичу негайно виїхати з Ростова і об'являло, що за його участь у революційному русі він позбавляється права жити на Україні, йому дозволялося обрати місцем свого постійного проживання яке-небудь заштатне місто у Східній Росії. Виїхати треба було негайно, того ж таки дня.
Ця звістка як громом вразила весь артистичний гурт. Репетиція припинилась. Не до неї вже тоді було! Не до прекрасних звуків, коли таке тяжке лихо впало на одного з достойних товаришів, одриваючи його, може, навіки від любимого діла, від братів, сестри і друзів...
Не дозволяю собі торкатися словом душі Тобілевича, щоб розповісти, що пережив він у той тяжкий момент. Всі брати, разом з Лисенком, Старицьким, Кропивницьким та іншими провідними акторами, залишились на сцені для наради. Я залишилась теж разом з Машею. На нараді обговорювали питання, яке саме місто треба обрати для проживання Іванові Карповичу. Наприкінці вирішили, що найкраще для нього повернутися до Новочеркаська, де перед тим у нас зав'язалися міцні, приязні стосунки з козаками. Покладали велику надію на поміч з боку Святополка-Мирського. Надії ті цілком справдилися. Завдячуючи тому отаманові, Іванові Тобілевичу було дозволено відбувати свої сім років заслання в місті Новочеркаську.
Попрощавшись з товаришами, Іван Карпович виїхав туди.
— Не журіться, я до вас приїду, — сказала я йому, прощаючись.
— Де там вам про мене думати? Кому я тепер потрібний, — була сумна відповідь.
Він поїхав, а ми всі залишились, як після похорону, провівши свого найкращого товариша.
Страшенною тугою й невимовним сумом озвалась та подія в серцях усього товариства. "Ось де яскравий приклад насильства й знущання з людей, — говорили ми між собою. — Перше звільнили з посади, а потім — забирайся на заслання!"
Мені було ніяково звертатися до братів Івана Карповича, щоб дізнатись про справжню причину тієї біди, яка впала на голову їхнього старшого брата. Питала у Маші, але вона нічого не могла мені сказати, бо й сама про те не відала. Не такий був Іван Карпович, щоб не вміти тримати в таємниці справи, за яку можна постраждати й підвести під кару інших людей. Вже далеко, далеко пізніше я довідалась про те, чим саме прогнівив він царську владу.
Я тільки журилася й думала весь час про вигнанця, не знаючи, чим допомогти йому. Я відчувала, що не можна залишити дорогу для мене людину в такій тяжкій скруті, одірвану від любимого діла. Тому, поборовши всі умовності і зламавши всі свої погляди на те, що "годиться", а що ні, я була вже в Новочеркаську, одігнавши від себе всякі сумніви й вагання.
Зустріло мене бліде, здивоване, немов крижане обличчя. Потім радість, зворушення й сльози...
— Вертайтесь до товаришів, до живого діла. Ви ще молода, повна сили й надій. Що вам робити тут, у моїй могилі? Залишіть мене одного. Навіщо нищити своє молоде життя? Не хочу я від вас такої великої жертви.
Мусила скоритись, але дала слово повернутися, коли він покличе мене.
Життя моє у Воронежі, куди переїхала з Ростова наша трупа, здалось мені сном. Не пам'ятаю, що тоді грали і як грали. Я думала виключно про вигнанця і чекала від нього листів, які надходили мало не щодня. Вони були повні жалю й душевної муки. Нарешті, прийшов один лист, в якому Іван Карпович просив мене перевірити себе саму: чи зможу я заради нього зректися і своєї роботи, і свого краю, і своєї родини.
Прочитавши оті слова, я вже більше не вагалась, я знала, що мушу їхати до нього, і що без нього — немає для мене щастя на світі. Через два дні Маша вже виряджала мене до Новочеркаська. То було на початку червня місяця 1884 року.
Сидячи у вагоні по дорозі до Новочеркаська, я весь час дивилась у вікно, думаючи то про Машу і її тепле прощання зі мною, то про Івана Карповича — самітного вигнанця, який чекав мого приїзду.
От я уже й у Новочеркаську. Недарма Іван Тобілевич у пориві відчаю назвав це місто могилою. Дійсно, сумом могильного склепу віяло від убогої його хатинки, за яку він платив 7 карбованців на місяць, що містилась у підвальному поверсі низенького будинку маляра Балашова, на Аксайській вулиці. Ні ліжка, ні меблів. Тільки стіл, лава та двоє кріселець становили все умеблювання цього пам'ятного для мене приміщення. Одно було добре, що вікна не дуже були глибоко в землі і крізь них заглядало сонце. Воно тут сміливо господарювало, задивляючись у вікна, не запнуті ніякими занавісками, і вилискувалось на голих стінах, помазаних білою глиною. Скільки разів опісля доводилось мені вже власноручно мастити оті потріскані стіни, щоб надати їм глянсуватого й чепурного вигляду. Скільки праці і коштів поклала я тоді, щоб причепурити цю хатину білими занавісками, дешевими китайковими візерунками, як у театрі, стільчиками, і усіма отими нехитрими прикрасами зробити її привабливою та приємною для життя. Але це сталося вже трохи згодом, а вдень мого приїзду те помешкання дуже відповідало своїм сумним, непривабливим виглядом пригніченому душевному стану свого господаря.
Іван Тобілевич в момент мого приїзду до нього щойно повернувся з кузні, куди він ходив на поденну роботу. Він був увесь темний від сажі і від чорних думок... Знайомі, на допомогу яких він сподівався, виїжджаючи на заслання, котрі так недавно ще вітали Івана Карповича на кону, тепер старались не впізнавати його на вулиці, побачивши в ролі політичного піднаглядного. Грошей не було, не було і праці, а тому становище його відразу стало критичним, а згодом і безвихідним. Коли б не прості люди, що прийшли йому тоді на поміч, він би міг любісінько вмерти з голоду, не маючи нікого, щоб звернутись по допомогу. Не знаю, чому він нізащо не хотів поскаржитись на своє скрутне становище братам або сестрі.