Наша трупа грала у Миколаєві понад місяць, з таким же великим успіхом, як і в Одесі. За час перебування у Миколаєві побільшився її склад. Насамперед приїхала нова артистка на характерні ролі, і прізвище її було Ганна Петрівна Затиркевич. Виявилось, що Затиркевич уже грала разом з Кропивницьким і Заньковецькою, і вони її зустріли, як свою добру знайому. Знали її й інші актори, а тому, вступивши до трупи Старицького, вона почувала себе не чужою. Вдача у неї до того ж була товариська, вона любила приятелювати з дівчатами, хористками, тримала себе з ними привітно й сердечно.
Завжди бадьора й енергійна, балакуча, Ганна Петрівна вміла здобути собі в новому для неї колективі авторитет. Керівництво з нею рахувалось, бо вона була обдарованою людиною, з великим акторським талантом і потрібним для кожної хорошої артистки темпераментом. Мала вона красивий, сильний голос, привабливу зовнішність і могла б претендувати на ролі молодих героїнь, а проте завжди виступала в характерних ролях немолодих жінок, а часом і зовсім старих. Я дуже дивувалась, що така талановита й красива артистка обмежила себе ролями такими неціка вими для молодих виконавиць. Я навіть, насмілившись, запитала її одного разу про це. Вона пояснила мені, що вважає в театрі всі ролі цікавими. Адже ж художник малює і старих, і молодих, і дітей. У нього лише один клопіт — змалювати кожен образ якнайкраще, і всі вони для нього однакової вартості. Кожен з них потребує і думки й праці над собою.
Уперше мені довелось побачити Затиркевич на сцені в ролі Риндички у водевілі Кропивницького "По ревізії". Старшину грав Кропивницький, писаря — Садовський, Пріську — Заньковецька, Гараська — Максимович. Усі вони так майстерно виконали той водевіль, що публіка весь час сміялася й висловлювала своє задоволення оплесками й вигуками "браво". Затиркевич виявила тоді великий талант і велике знання поведінки простих сільських жінок. І міміка її, і кожний рух були настільки природними для Риндички, що не можна було не захопитися її акторською майстерністю.
— Ви, напевно, довго жили на селі? — спитала я в неї після вистави.
— Так,— відповіла вона.
І Затиркевич розповіла мені, де вона народилась і де жила до свого вступу в театр. Ось коротко ці відомості. Народилась вона на Полтавщині, в родині поміщика, у 1856 році. Жили вони досить заможно у селі Срібному, мали багато наймичок і наймитів. Затиркевич, не вивчаючи їх спеціально, добре запам'ятала всі їхні характерні риси й засоби розмовляти й поводитись. Тут же вона мала змогу бачити життя простих селянок. 1871 року вона закінчила закритий учбовий заклад у Києві, який мав назву "Інститут для шляхетних дівчат". Батьки мали широку матеріальну змогу показати своїй дочці столичне життя людей у Петербурзі. Бувала вона і в Києві, і в Одесі і скрізь одне тільки й вабило її, молоду ще дівчину — то був театр. Бачила вона на сцені різних акторів і актрис і навіть найбільш уславлених. Молодій Ганні здавалося, що кращої долі немає на світі, як доля майстра сцени. Стати артисткою — було її палкою, постійною мрією. Але куди там! Хіба ж можна було дівчині з поміщицької родини та ще й інститутці мріяти стати артисткою?! Де там!
Тогочасне суспільство вважало, що театр — це щось подібне до вертепа. Вільні від усяких прописних законів тогочасної моралі стосунки акторів з актрисами робили їх
людьми іншого світу, чужого для звичайних представників "благородного" товариства. Ні одна мати, яка дорожила своїм становищем у товаристві, не могла дозволити своєму синові або доньці одружитися з працівником сцени. Скільки трагедій, тяжких драм знали ті часи в отих шляхетних родинах, які цуралися артистів поза сценою театрів і не вважали можливим ріднитися з ними!
Вийшовши заміж за сусіднього поміщика Затиркевича, який теж мав маєток у Полтавській губернії, Ганна Петрівна не перестає думати про театр. Життя в родині, з його повсякденними вузькими інтересами, не цікавило молоду жінку, якій хотілося більш широкого кола діяльності.
На щастя для неї і для її майбутнього, Ганну Петрівну запросили в Ромни, щоб узяти участь в аматорській виставі. Ставили тоді "Сватання на Гончарівці", п'єсу Квітки-Основ'яненка. Гурток аматорів був досить величенький, у ньому було багато панночок, що претендували на роль молодої Уляни, але на роль старої Одарки не знайшлось нікого. Ніхто не погоджувався вийти на сцену, затримувавшись старою жінкою.
Ганна Петрівна радо погодилась на ту роль і виконала її з винятковим успіхом. Усі, хто дивився той спектакль, відчули в ній великий талант. Усі хвалили тільки її, радили їй іти на сцену. Ці похвали вирішили її долю. Аматорська вистава відбулась у 1882 році, в грудні місяці, а 20 травня 1883 року Ганна Петрівна Затиркевич уже вступила до трупи Кропивницького, яка грала в той час у місті Полтаві. Псевдонім її тоді був "Прилуцька". Марко Лукич, великий знавець театральної справи відразу помітив велику артистичну обдарованість Прилуцької і запросив її поїхати разом з ним також і до Одеси, де вік мусив грати взимку. З того часу долю Г. П. Затиркевич остаточно було вирішено. Всупереч бажанням своїх рідних, вона стала артисткою українського театру, який придбав у її особі видатну виконавицю характерних ролей.
Український театр міг пишатися нею. Публіка полюбила її і радо аплодувала їй, у якій би ролі вона не виступала. Грала вона і молодих і старих, і в кожній ролі видно було яскраво її глибоке знання села, його побуту й характерів. У ролях характерних жінок вона була неперевершена. Чим довше я працювала в театрі разом з нею, тим більше переконувалася в силі її таланту.
У трупі Старицького Ганна Петрівна вже відкинула
свій псевдонім і грала за прізвищем свого чоловіка Затиркевича, а пізніше приєднала до нього ще й своє дівоче — Карпинська.
Там же, у Миколаєві, до нашої трупи вступив Панас Карпович Саксаганський, який пізніше став окрасою українського театру. Він вирішив залишити свою службу у війську і піти на сцену, тим більше, що під час свого перебування в Одесі мав нагоду переконатись, як серйозно ставився до театрального мистецтва керівник нашої трупи Старицький. Ще з юності душа молодого Панаса Карповича кохалася, за словами Маші, в театральному мистецтві. У старшого брата Івана Карповича, в Єлисаветі, Панас Карпович і Микола Карпович ще малими хлопцями були присутні і на репетиціях аматорського гуртка, і на виставах, які давались у великому приміщенні, що звалося "Дворянським зібранням". У Панаса й Миколи тоді тільки й думки було, що про театр. Перше вони із захватом виконували невеличкі доручення, приносили до приміщення потрібні меблі, речі, посуд. А коли трохи попідростали, то стали виходити на сцену як статисти. Микола навіть виконував часом маленькі, епізодичні рольки. Отже, для обох театр був добре знайомою й дорогою стихією. А тут — справжній український театр, на чолі із знайомим уже здавна, по аматорському гуртку в Єлисаветі, Марком Лукичем Кропивницьким, який і там був режисером.