П'єса "Про що тирса шелестіла" не мала великого історичного значення. Вона була лише малюнком цікавих, дужих людей, в образі яких автор намагався показати живе втілення окремих людських пристрастей та ідей.
Цікава була постать Івана Сірка, котрий завзято й без найменшого вагання бився з ворогами, коли бачив, що вони зі зброєю в руках нападають на рідну землю, плюндруючи її і беручи в ясир людей. А проте душа цього безстрашного лицаря завжди прагнула миру й братерства з тими самими ворогами, яких йому доводилось навчати не словом, а силою зброї. І от, розбивши татар-напасників наголову й розвіявши їхні полчища, він вирішує, що, нарешті, прийшла та слушна година, коли можна закликати розбитого вщент ворога до згоди, до миру.
Отож після блискучої перемоги він починає намовляти своїх курінних отаманів та козаків простягнути ворогові руку й запропонувати їм мир.
"Вони вже побачили, — каже їм Сірко, —
Що силою не вдіють нам нічого,
Що краще згодою здобути спокій
І добробут своїй вітчизні й людям".
Те, що пропонував Сірко своїм товаришам по зброї, було його щирим переконанням.
Я помічала, що Микола Карпович любив роль Сірка і дуже охоче виконував її. Він був завжди у хорошому настрої, коли на сцені йшла п'єса "Про що тирса шелестіла". Це, певно, тому, що в цій ролі він ще почував себе сильним, мужнім і в повній своїй силі. В особі Сірка він міг легко впізнати себе самого. Ті бурі, що проносилися в душі його героя, певно, не раз мали місце і в його серці.
У цій романтичній ролі Садовський був просто неперевершений. Таким він був, до речі, і в усіх інших романтичних ролях. Особливо цікавим він був у першій дії, коли після першої зустрічі з красунею Оксаною Сірко, хоч має дружину й двох дорослих синів, блискавично закохується в неї. Залишившись на самоті, Садовський брав бандуру і, приграваючи на ній, починав співати, тужливо і разом з тим мрійно, як може співати той, до чийого серця вкрався солодкий неспокій. У його трохи глухуватому, але повному сердечного тепла голосі бриніли всі відчуття ще палкою і молодого серця відважного в боях воїна. Публіка бурею оплесків примушувала артиста повторювати цей номер, а ми, актори, товпилися за лаштунками, щоб і собі краще почути. Модуляції в голосі артиста і форшлаги в народному характері та ще чіткість і виразність у вимові кожного слова робили ту пісню прекрасною, чарівною:
Ой чого ти, дубе,
На яр похилився?
Ой чого, козаче,
Не спиш, зажурився?
Гей, мене чарують
Зорі серед ночі,
Не дають спокою
Серцю карі очі.
Ой лети, мій ксню, Степами, ярами, Розвій мою тугу В бою з ворогами...
У п'єсі "Про що тирса шелестіла" доводилось і мені брати участь. Я виконувала роль дружини Сірка, Софії Сірчихи. Сказати по правді, ця роль дуже не подобалась мені. Кожного разу в мене був поганий настрій перед спектаклем. Автор наділив Сірчиху такою скнарістю й брутальністю, які були огидні мені. Це було живе втілення отих неприємних якостей людського характеру, які частенько в більшій або меншій мірі проявляються у багатьох хазяйок, занадто вже ощадних для того, щоб годувати своїх наймитів та наймичок, як того вимагає справедливість і людяність. В образі мого персонажа ота скупість переходила межі пристойності. Адже ж Софія Сірчиха була дружиною видатного й уславленого кошового отамана, і їй би пристало мати крім зазначених вище якостей ще й трошки уміння поводитися з людьми. А вона називає гостей свого чоловіка, запорожців-січовиків, які прибули до їхнього дому разом з Сірком, оберігаючи його під час дороги з Січі додому, ледацюгами й п'яницями. Коли вже вона була такої поганої думки про товаришів свого чоловіка, то нехай би, принаймні, говорила про це не в їхній присутності.
Чи подобалась мені ця роль, чи ні, а мені було її доручено і доводилось поставитись сумлінно до автора і грати так, як він її написав. Не завжди актор виконує ті ролі, що йому подобаються. Доводиться учитися втілюватись в образи різних персонажів, хоч вони дуже далекі до характеру й принципів актора. Коли б грати тільки ті ролі, що до смаку, то, напевно б, на ролі лиходіїв не знайшлося виконавців.
Не в кожному образі Садовський відчував якусь спорідненість зі своєю власною вдачею, а проте всі ролі виконував майстерно, як справжній високий митець-актор. Він завжди умів створити правдивий рельєфний образ. Прихильник творчого натхнення, він ніколи не працював так, як його брати Іван та Панас Тобілевичі. На противагу Саксаганському, він зовсім не витрачав часу на технічну підготовку ролі, якою б складною вона не була. Для нього було досить, якщо образ був добре зрозумілий йому і ясний. На репетиціях або частіше вже на спектаклях він
знаходив потрібні для нього фарби й засоби найкращого відображення. У цьому його по справедливості можна було назвати "вільним художником", який творив експромтом, не завчаючи заздалегідь характерні риси персонажа і засоби найрельєфнішого їх змалювання. Іноді, допомагаючи акторам на репетиціях знаходити потрібний тон і жест, він неначе зовсім забував про власну роль і проказував її похапцем, аби подати потрібну репліку для своїх партнерів Тільки під час спектаклю Садовський робився справжнім хазяїном своєї ролі, художником, який володів високим талантом малювати незабутні образи. Коли приходив для нього той час, що хоч-не-хоч, а грай, твори, то він і творив, остаточно перевтілюючись в потрібний персонаж. Можна було тільки дивуватись, звідки брались у нього тоді всі оті характерні для кожного персонажа риси й деталі, які створювали повну ілюзію, що на сцені діяв не актор, а справжній персонаж. Кожна виконана Садовським роль завжди сприймалася публікою, як вивершений найкращим майстром художником малюнок. Перевтілення у нього було таким глибоким, що коли він виходив на сцену, то переставав бути Садовським і втрачав властиві йому в приватному житті рухи та інші прикмети. Він ставав безроздільно тією людиною, яку відображав. Наприклад, граючи командора в п'єсі "Камінний господар" і з'являючись на сцені у вигляді статуї командора, Садовський так глибоко переймався своєю роллю, що робився сам неначе мармуровим, висіченим з твердого, міцного й холодного каменю. Дивлячись на його неначе застиглу постать, помимо своєї волі вірив, що перед очима у тебе важко ступав дійсно надгробник командора, а не живий актор Садовський. Враження від монолітної й надзвичайно імпозантної постаті Миколи Карповича було таке велике, що в залі для глядачів починав неначе віяти могильний холод і ставало якось моторошно.