До речі сказати, що не сам тільки Мар'яненко заслужив на високу оцінку виконанням своєї ролі у п'єсі "Камінний господар". Командор — Садовський був неперевершеним зразком цього надзвичайної духовної сили образу. Коли він з'являвся й ставав поруч з Дон Жуаном, то вся монументальна його постать була подібна до справжньої вирізьбленої з мармуру статуї. У ньому відчувалась якась надлюдська сила. В голосі його чулося багато благородства й стриманості, що личили такому владному й сильному господарю, яким мусив бути командор. Треба сказати, що віршований текст звучав у Садовського так природно, як звичайна мова, без всякого відтінку декламаційності, до якої легко потрапити кожному актору, котрий читає урочисті вірші.
Роль донни Анни виконувала Л. П. Ліницька, Долорес — Ліза Хуторна, Ковалевський грав Сганареля. На жаль, цей прекрасний спектакль, хоч і мав схвальні рецензії в пресі, не робив зовсім зборів і Садовський зняв його з репертуару.
Робота над постановкою такої класики, якою була п'єса "Камінний господар", принесла велику користь акторам Садовського. Вони мали змогу відчути геніальний дух великої нашої письменниці. Адже ж довелося дискутувати з приводу ідеї п'єси, аналізувати кожен образ, шукати засобів кращого розкриття задумів поетеси. Актори збагатились новими думками й більш глибоким розумінням того, про що писала Леся Українка. Вони помітно виросли духовно під час підготовки вистави. Найбільше це стосується Івана Олександровича Мар'яненка. Хуторна в ролі Долорес теж неначе виросла, вона була надзвичайно ніжна й прекрасна в образі цієї благородної дівчини, готової на найтяжчі жертви заради врятування того, кого вона ще з дитинства вірно покохала. Беру на себе сміливість сказати, що "Камінний господар" був етапним спектаклем у житті театру і в творчому житті І. Мар'яненка та Л. Хуторної.
Після цієї вистави Мар'яненко почав користуватись великим авторитетом серед своїх товаришів по сцені. Серйозне ставлення до театрального мистецтва, невтомні шукання все кращих і кращих сценічних засобів робили присутність Івана Олександровича в театрі дуже помітною в найкращому розумінні цього слова. З нього був дуже добрий товариш, який ніколи не вагався, коли треба було чимось допомогти кому в біді, або просто в труднощах, особливо творчого порядку. Він радо ділився з товаришами тим, що вже надбав, навчаючись у більш досвідчених працівників сцени — у Кропивницького, Саксаганського, Садовського. Мені подобалась його рідкісна в обдарованого актора скромність і цілковита відсутність зарозумілості. Ніколи він не крився з тим, що не відразу сценічне уміння прийшло до нього і що йому довелось багато повчитись у справжніх майстрів сцени, як українських, так і російських. Він ніколи не приховував ні перед ким свого зацікавлення спектаклями російських труп і дуже часто хвалився тим, що відвідування їх багато допомогло йому в творчій роботі. Уже в радянські часи я бачила Мар'яненка в ролях резонерів, у ролях характерних персонажів. Як хороший митець-актор, Іван Олександрович був і в цих ролях не гіршим, ніж у героїчних. Але побачивіаи його в ролях Омелька з "Мартина Борулі" та Феногена з "Хазяїна", я не могла не засмутитись. Правду кажучи, роль Омелька йому, на мій погляд, зовсім не вдалась. Це не був живий, правдивий, затурканий своїм хазяїном важкодум наймит, а артист, що грав роль, яка йому не дуже пасувала. Бракувало Омелькові — Мар'яненку невимушеної природної простоти, якою завжди позначалася гра акторів у трупі Саксаганського і до якої моє око звикло. Мар'яненко здавався мені в цій ролі важкуватим, штучним. За його виконання ролі Феногена я навіть в душі довго ображалась на нього. Він же бачив у цій ролі Саксаганського, який давав найідеальніший малюнок цього персонажа. Мені було боляче за те, що Мар'яненко, якого я знала, як високо принципову людину, міг пристати до компанії тих артистів, які своєю грою в п'єсах Карпенка-Карого топтали ногами життєву правду. Був такий період, коли театральні діячі хотіли виставити Івана Тобілевича куркульським письменником, захисником куркулів, тоді як в усіх своїх найкращих п'єсах він робив не що інше, як невблаганно викривав усю мерзенну суть куркульства. На мою думку, Мар'яненко, як людина, що бачила Івана Тобілевича на сцені і знала особисто реалістичну суть та життєвий напрямок творчості письменника і такий самий реалістичний напрямок театру Саксаганського та Карпенка-Карого, не повинен був брати участь у тих спектаклях, в яких хазяїн Пузир чомусь плазував по сцені, або сідав на коліна до Феногена, як який-небудь маленький хлопчик, а Феноген, сидячи у глибокому кріслі, розмовляв з Пузирем, погойдуючи його на колінах, як малу дитину. Що хотіли актори показати глядачам отими безглуздими, нікому не зрозумілими засобами, яку "Америку відкрити"? І для чого було зраджувати правду життя отакими неприродними для селян діями? Шукання? Мода? Якщо то була така мода — перекручувати задуми письменників, — то, на превелике щастя, вона тепер вже остаточно минула. Театри знову повернулись до цілком правдивого відображення п'єс Тобілевича, так як їх хотів бачити на сцені сам автор.
Щодо Мар'яненка, то відчуваю велику потребу додати до всього написаного про нього ось що: я мала нагоду побачити Івана Олександровича в ролі Гранде в п'єсі Бальзака "Євгенія Гранде". Він змалював такий досконало вивершений образ класичного скнари, що не можна було не захопитися ним як великим майстром сцени. У цій ролі він досяг найвищих щаблів сценічної художньої майстерності. У його сценічних барвах було не тільки багато яскравих і різноманітних відтінків, але й найтонших нюансів, які, з'єднавшися в одне ціле, дали надзвичайно опуклий малюнок натури й характеру персонажа. Доволі було побачити легке тремтіння його скрючених над купою золота пальців, злегка зігнуту постать над столом, на якому лежало золото, й почути голос, повний різних інтонацій, що виявляли його душевний екстаз перед своїм кумиром, єдиним змістом життя Гранде, щоб переконатися в тому, як глибоко зумів зрозуміти цей тип Мар'яненко і яким великим художником зробився він за той час, як я його не бачила. Одним виконанням цієї ролі Мар'яненко вже заслуговує на те, щоб ім'я його, як видатного артиста, збереглось на сторінках історії нашої театральної культури.