— Хор, — казав Лисенко, — це найдосконаліший му зичний інструмент, в якому всі голоси мусять у найтіснішому поєднанні одного з другим творити художні малюнки. Хор може виконати будь-яку річ, починаючи з примітиву, простої пісні, кінчаючи величною, урочистою, дуже складною ораторією. А для того, щоб хор звучав як прекрасний інструмент, треба, щоб усі його окремі голоси були чисті й звучні. Бережіть, бережіть свій голос! — повторював він нам часто.
Завдячуючи порадам Лисенка і його наполегливій праці з нами на співанках, хор зробився слухняним інструментом у його руках. Але, сказати по щирості, ті блискучі результати, яких Лисенко досяг, працюючи з нами, далися нам, хористам, не легко. Кожна співанка вимагала від всіх нас великої уваги й зосередженості. Ми не відводили очей від нашого диригента, бо кожна неуважність, найменше запізнення або поспіх у виконанні пісні, найменша, непомітна для звичайного вуха, фальш примушували Миколу Віталійовича здригатися й болісно кривитись. Винуватий страшенно червонів від сорому і звичайно боявся вдруге так неприємно вразити свого диригента. Наприкінці кожної співанки, багато хто із співаків буквально обливався потом. "Ну, й вимогливий який він",— говорили вони між собою.
Щодо мене, то я теж приділила тоді багато зусилля, щоб оволодіти новими для мене знаннями. А тут ще в домі моїх господарів трапилось мені дуже цікаве знайомство. Воно вимагало деякого знання музики.
До Миколи Віталійовича приїхав гість зі Львова. Прізвище його було Нейман. Дізнавшись від Миколи Віталійовича, що я весь свій вік прожила на селі і знаю багато українських народних пісень, він зацікавився мною і почав мене подовгу розпитувати про життя селян, про їхні звичаї та побут. Але найбільше цікавили мого нового знайомого народні пісні. Я співала йому то веселих, то журливих і, нарешті, проспівала багато пісень весільних.
Нейман захопився всіма тими піснями і благав мене записати їх і все те, що я йому оповіла про селянські звичаї, а він це обов'язково надрукує окремим збірничком.
Коли я побачила його палке бажання надрукувати все те, що я знала про наш народ, мені стало соромно, що я не можу здійснити це бажання хорошої людини.
— Я ще не вмію записувати пісні нотами. Самі лише слова, а це ж не дуже цікаво, — відповіла я сумно моєму співбесідникові.
— Не вмієте? — здивувався Нейман. — Шкода!
Але зараз же він надумався і почав мене просити записати слова без нот:
— Нехай хоч слова збережуться, — додав він, зітхнувши.
Що б я дала тоді за уміння писати ноти!
Я погодилась і писала все те, про що просив мене Нейман, польськими буквами, бо він збирався друкувати збірку в Кракові. Збірка вийшла з друку польською мовою (пісні українською, але тільки польськими буквами) в Кракові у 1884 році. Друкувалась вона в університетській книгарні під такою назвою польською мовою: "Етнографічні матеріали з околиці Плискова Липовецького повіту. Зібрала 3. (Зося) Д. (Дитківська). Опрацював С. Нейман".
Отже, саме життя вимагало від мене бути старанною ученицею Миколи Віталійовича. А він, до речі, допоміг тоді мені й Нейману, бо до деяких пісень нашого збірничка написав музику, яку теж було надруковано там же. Пізніше наука Миколи Віталійовича допомогла мені записати чи не всі ті пісні, що я знала, і українські, і польські, та мелодії до них. Записуючи, я завжди згадувала Лисенка, його вказівки: як ділити такти, як зазначати форшлаги, що завжди зустрічаються чи не в кожній українській пісні. Мушу сказати, що під впливом спогадів про Миколу Віталійовича я все своє життя записувала пісні, українські й польські.
Співаючи в хорі студентів, я чула багато разів, як Лисенко радив своїм співакам старатись вивчити якомога краще пісенну спадщину нашого народу. Він радив звертатись до старих жінок та до старезних дідів, бо тільки вони ще пам'ятали добре справжню давню пісню.
Сам Лисенко, для того щоб урятувати від непам'яті творчість українського народу, об'їздив мало не всю Україну з метою почути, вивчити й записати українські думи та пісні з уст простих селян, творців того дорогоцінного скарбу. На початку своєї роботи етнографа-фольклориста Микола Віталійович вважав за доцільне під час своїх подорожей по селах одягатися в український одяг. Це було тоді, коли він був ще студентом. Але пізніше він облишив те переодягання і приходив до селян у звичайному своєму одязі, такому, в який вбиралися тоді мужчини інтелігентної верстви. Тільки сорочка на ньому була вишивана, бо він кохався в українських вишивках та в українському орнаменті. Його піджак та брюки "панського покрою" могли дійсно викликати у селян деяке недовір'я. Адже ж до панів у селян не було ні симпатії, ні довіри. Занадто вже упеклися вони селянам, особливо поміщики та чиновники. Та привітне поводження з людьми, уміння Лисенка говорити щиро й просто, настільки приваблювали селян, що вони швидко починали ставитись до нього, як до доброго свого знайомого, від якого можна було не сподіватися ніяких неприємних несподіванок. Навіть старі люди радо вітали його й охоче наспівували йому тих пісень, яких вони пам'ятали ще з далекої минувшини. Він співав разом з ними, виучував від них історичні думи та старовинні пісні, а потім записував їх. З хлопцями та дівчатами було значно легше, бо Лисенко вмів будити в них цікавість до української пісні. Слухаючи його, селяни починали й собі шанувати свою пісню і навіть почували себе гордими тим, що ними захоплюється їхній новий знайомий, такий, видно, розумний, вчений, а разом з тим такий щирий до них.
Повернувшись додому, Лисенко старанно опрацьовував свої записи і складав до кожної пісні і думи музичний супровід, який ще виразніше підкреслював красу української мелодики.
Опрацювавши весь свій зібраний пісенний народний скарб, Лисенко старався широко ознайомити з ним своїх сучасників. Він дбав про видання тих пісень окремими збірничками, влаштовував прилюдні концерти. Видавати доводилось найчастіше на свій власний кошт, за кордоном, бо царська цензура протягом довгого часу забороняла друкувати у нас українські збірки. Заборонялось також перекладати й друкувати українською мовою твори іншомовних письменників або писати на теми, взяті з життя інтелігенції.