На цю виставу, — казала вона мені, —зібралась уся чеська колонія міста Києва. Квитки були розпродані задовго до прем'єри. Під час вистави в залі та фойє театру було чути тільки чеську мову. Микола Карпович одержав багато подяк від чехів і навіть телеграму з Житомира від чеської колонії.
Настрій у Олени Петляш був піднесений. Вона казала, що живеться їй дуже добре, що Марія Костянтинівна дуже приязно до неї ставиться. Петляш познайомила мене зі своєю вчителькою співів професором О. О. Муравйовою, яка теж прийшла до театру подивитись "Ревізора".
Повернувшись додому після вистави, я знов не спала цілу ніч. Бентежні думки обсідали мене і не давали мені спокою. "Ось де кипить творча цікава робота! — хвилювалась я, думаючи про театр Садовського. — Які щасливі всі актори його трупи! Вони ж мають широку можливість служити театральному мистецтву, шукати нових засобів для того, щоб творити те нове, що почало входити в їхнє сценічне життя!" Думаючи так, я не могла не думати й про своє майбутнє. "А що я робитиму після того, як закінчу згадки про Івана? Маючи змогу не шукати заробітків заради шматка хліба, чим я наповню своє життя?" — турбувалась я, перевертаючи свою подушку, неначе вона, покладена другим боком, могла дати відповідь на мої питання. Все своє життя з Іваном Карповичем я цікавилась тільки працею в театрі. Іншого мистецького діла я не вміла робити; в мене не було ніяких талантів: ні хисту художника, ні музики, ні літератора. Мистецтво в широкому значенні цього слова я, звичайно, любила і цінувала, але не вміла ні малювати, ні грати на музичних інструментах, ні писати, як писав Іван Карпович. Тільки театр і праця в ньому вабили мене до себе. Роботу в театрі я, мало сказати, любила, я відчувала, що без неї життя моє буде безнадійною пусткою. "Невже, — жахалася я, — для мене вже все скінчено? Невже життя викинуло мене на берег і я вже ніколи не зможу готуватись до виходу на сцену, не буду вже турбуватись про пошиття костюмів та про інше?" Думаючи так, я відчувала страшний біль у серці. Мені здавалось, що доля несправедливо мене покривдила.
Другого дня тяжкий настрій не залишав мене. Щоб якось побороти його і розвіяти сумні думки, я почала пригадувати собі всі ті п'єси польських письменників, які слід би було перекласти на українську мову й поставити в театрі Садовського. Це розважило мене, і я з новою енергією повернулась до своїх "згадок".
Минув деякий час, життя моє в родині моєї сестри на Тарасівській вулиці котилось спокійними хвилями, без будь-яких цікавих подій, хоч зв'язок з театром не порвався. Було в мене дві-три зустрічі з Заньковецькою та Садовським, внаслідок чого можливість вступу до них у трупу стала для мене більш реальною. Вдома сестра та її діти, Юлік і Маня, прикладали багато зусиль, щоб намовити мене повернутись до театральної роботи. Сестра
переконувала мене в цьому найретельніше з усіх. Вона докоряла мені за те, що я відмовлялась працювати разом з Садовським, незважаючи на сердечні запросини і його і, головне, Марії Костянтинівни.
— Не винуватий був Іван перед Миколою, це правда, — казала вона, — але він же прагнув бути разом з Миколою, він прагнув помиритися з ним і чекав, як ти кажеш, палко його приїзду до Берліна. Так навіщо ж ти утворюєш своєю відмовою якусь фальшиву ворожнечу, якої в Івана ніколи до Садовського не було? Хіба слід тобі виявляти образу за Івана, коли сам він не ображався і помер з найкращими почуттями дружби й любові до Миколи?
Я подумала, подумала та й погодилася з нею і вступила до трупи як артистка і член товариства Заньковецької й Садовського.
З першого ж дня моєї праці в театрі я з головою впірнула в роботу. Вчила нові ролі, повторювала старі і почала поспішно перекладати п'єси "Зачароване коло" Ріделя та "Ганнеле" Гауптмана.
Ось коли мені згодилась наука незабутньої моєї вчительки Броніслави Сидорович. "Ганнеле" я швидко закінчила, і цю п'єсу стали готувати до показу на сцені. Праця настільки мене поглинула, що я почала краще себе почувати морально й фізично. Вранці репетиції, ввечері вистави, а у вільні від вистав дні — літературна праця.
У ТЕАТРІ САДОВСЬКОГО
Вступ до трупи Садовського наприкінці 1908 року був новим етапом у моїй театральній роботі. Довелось відразу включитись у новий для мене репертуар. Перша нова роль була в "Ревізорі". Мені доручено було відтворити на сцені образ Анни Андріївни, дружини городничого. Часу на підготовку дали дуже мало. Отже треба було добре взятись за діло, щоб підготуватись до виконання ролі якнайкраще. З одного боку, звичне почуття відповідальності за кожен створюваний мною образ вимагало глибокого вивчення типу провінціальної пані, з другого — треба було якось виправдати довір'я керівництва театру, яке забрало цю роль в артистки Полянської і доручило мені.
Не гаючись, я вивчила досконально напам'ять не тільки слова своєї ролі, а й слова усіх тих персонажів, з якими' мені потрібно було діяти на сцені. Вчила я роль не по тому зшитку, який мені дав помреж театру Коля Міленко, а по рукопису Садовського (переклад його на українську мову). Щодо вбрання для своєї ролі, то я, раніше ніж замовити його кравчині, взяла додому той альбом з малюнками, що було виготовлено до постановки на сцені "Ревізора" якимсь відомим художником, не пам'ятаю його прізвища, здається, Кричевським. У тому альбомі були намальовані акварельними фарбами усі персонажі п'єси і деякі окремі сцени, декорації, реквізит, а головне — костюми для кожного персонажа. Всі вони відповідали моді часів "Ревізора".
Наявність такого альбома в Садовського найбільш переконливо показала мені, що він надзвичайно серйозно й сумлінно поставився до показу цієї класичної п'єси на сцені. У трупі Саксаганського і Карпенка-Карого всі костюми й бутафорія до історичних п'єс робилися за зразками, що зберігалися в історичному музеї м. Катеринослава, але зарисовки ті чомусь не збереглись. Альбом до "Ревізора" був для мене до деякої міри новиною, дуже цінною, до речі сказати, бо, нікого не розпитуючи, я могла замовити собі вбрання для своєї ролі таке, яке потрібно по п'єсі і яке разом з тим подобалось мені. Я дуже шкодувала тоді, що мені не довелось учити цю роль разом з іншими акторами під керівництвом режисера Садовського. Коли вправляєш роль у гурті з усіма учасниками спектаклю, то несамохіть запам'ятовуєш краще і слова, і мізансцени, і взагалі весь зміст п'єси, що значно полегшує перевтілення в образ тієї особи, котру потрібно не тільки глибоко зрозуміти, а й відтворити яскраво й характерно. Мені було шкода, що я не бачила, якими режисерськими засобами Садовський домігся утворення дуже гарного спектаклю, в якому відчувався ансамбль. Мені чомусь пригадались репетиції п'єси "Богдан Хмельницький" М. Старицького, що йшли у нас в театрі тоді, коли Микола Карпович працював укупі з братами і ставив ту п'єсу, чергуючись з Панасом Карповичем.