А оце що за люди оточують пам'ятник Пушкіна в Кишиневі і з сумом в очах читають трагічний епіграф на підніжжі погруддя поета? Це знову-таки ми, актори українського театру, закинуті долею сюди, в столицю Бессарабії, де ми почуваємо себе так, як колись почував себе й він, цей великий геній, неначе серед пустелі. Ми всім серцем відчуваємо трагедію життя Пушкіна-вигнанця...
А це хто? Якийсь гурт людей, що так сильно виділяється серед прохожих столиці Польщі — Варшави. Ці чужі для варшав'ян люди ідуть удень на задушливий цвинтар Повонзки з вінками й квітами в руках. Там вони покривають ними кам'яні плити могили славного і незабутнього артиста Жулковського, про якого в цей сумний день, присвячений мертвим, чомусь забуло польське суспільство. Ми, українські артисти, згадали про нього і вирішили вшанувати його пам'ять, зібравшись усією трупою на його могилі.
А який буває іноді лютий і свій рідний вітер, що гуляє вільно по широких дніпровських просторах та по лиманах Бугу! Він тільки й чекає, щоб зустрінути на своєму шляху якого-небудь голодного і погано вдягненого українського артиста та заморозити йому і тіло й душу.
Обидва бузькі лимани, що споконвіку несуть свої води до Чорного моря, оточують місто Акерман, де осіла на короткий час трупа українських акторів, наше ж таки товариство. Театр в Акермані було законтрактовано тільки на певний час, і він мав швидко минути. Ось уже й конче треба вирушати далі, а тут, неждано-негадано, лихо: лимани позамерзали і ні кіньми, ні пароплавом не можна звідти виїхати. Розумно було б залишитися в Акермані й перебути зиму, щоб діждатись весни та ясного сонця. Так ні. Власник театру відмовився продовжити контракт надалі. А що ж нам було робити, не даючи вистав? Як дожити до весни? Отже, треба було подумати про засоби, як їхати через оті лимани. Знайшли величезні човни на полозках, як сани. На них перевозять людей, підганяючи човни довжелезними дрючками. В місцях, де вода розмивала кригу, ті санки-човни падали у воду, а веслярі починали скакати в них і пливти, аж поки не під'їздили знову до суцільного льоду, де знову витягали ці човни та підштовхували їх дрючками. Отака була подорож по льодовому решеті на тих лиманах від Акермана до Овідіополя. Там чекав на пасажирів тих човнів-санок морський пароплав.
Таких саней човнів було тільки два чи три, і коли наша трупа звернулась до веслярів-хазяїнів, то виявилось, що збільшити кількість їх неможливо, а гурт наш був занадто великий. Треба було перевозити всіх по черзі, а решта, як справжній циганський табір, обсіла обидва береги лиману з клунками, з дітьми, з декораціями, з різними багажами, починаючи від страшної голови Вія і кінчаючи свинячою мордою з "Сорочинського ярмарку".
Поки перевезли весь наш табір, поки діждались одеського пароплава, — у багатьох "циган" і "циганчат" від холоду й голоду аж світ в очах позеленів. Після цієї мандрівки багатьом з нас довелось відлежати в тяжкій хворобі місяць, а може й більше, як от, наприклад, мені в Одесі.
А чого варт були переїзди на фургонах кіньми з Херсона до Миколаєва в той час, коли Дніпро замерзав, а залізниці ще не було! А переїзди з Житомира до Києва? Пам'ятаю, що під час однієї такої подорожі Іван Карпович, не дивлячись на те, що він був одним з керівників трупи, мусив їхати всю дорогу на даху диліжанса, разом з багажем, щоб дати місце в диліжансі іншим акторам, які могли образитися, що керівництво, мовляв, дбає тільки про себе. Іван Карпович тоді страшенно застудився, бо до Києва ми прибули вночі і мусили сидіти до самого ранку цілим гуртом на березі, примостившись, де хто міг, на своїх клунках, дожидаючи пароплава на Чернігів. Пам'ятаю, що нам довелося спати на холодному, мокрому піску. Я ще й досі неначе чую, як плакали тоді від холоду діти і як сумували їхні матері. Та хіба все згадаєш і все перелічиш? А ота переправа під час весняної повені по кладочках без поручнів через Волгу? Наш бідолашний гурт мусив іти пішки по тих кладочках, прямуючи на Казань, несучи на руках дітей і весь свій скарб! І таких пригод було безліч.
Треба зазначити, що ми були стократ щасливіші від інших колективів. Деяким трупам доводилось далеко гірше, ніж нам, бо в них не було такого розумного і дбайливого керівника, як у нашій. Не хочу перелічувати всі ті біди, які зустрічались нам на нашому акторському шляху, щоб не втомлювати ні читача, ні себе. Гадаю, що всіх цих згадок цілком досить, щоб змалювати правдиво і яскраво те тяжке становище, яке терпів за царського режиму актор українського театру. Для кожного ясно, що всі ці пригоди і невигоди не могли не надломлювати фізичні й моральні сили працівників театру і робили велику шкоду усьому театральному ділу. Через вічні переїзди з одного краю в інший фінансові справи театру дуже занепадали. Видатки були такі великі, що діло не оплачувало себе, доводилось робити нові борги і щоб виплатити їх, годі було й думати про літній відпочинок на хуторі, треба було знов кудись мандрувати і заробляти гроші. Оті літні мандрівки були найтяжчою повинністю для Івана Карповича. Кохаючи природу, він не міг знайти собі місця в душній міській атмосфері. Зате як радів він, коли щасливим випадком наша трупа грала в Катеринославі або Катеринодарі, де театри стояли в чудовому садку, недалеко від Дніпра або Кубані. Для всіх нас це було теж надзвичайним щастям.
Перебування Івана Карповича на кримському березі, з його незрівнянною красою природи, з величезними пасмами високих гір, каскадами, водоспадами і розкішними садами, з силою троянд і всякої тропічної рослинності, залишило незабутнє враження в його артистичній душі і загоїло тугу за природою. Можна було б написати цілі томи про красу і велич Криму. Кримські сонети Міцкєвича чудово малюють ту красу. Ми користувалися з кожної вільної хвилини, щоб надивитись і натішитись багатством і красою кримських краєвидів. Це були радісні хвилини. Два чи три рази на протязі всього нашого життя нам пощастило отак відпочити серед чудової природи. Відпочити, звичайно, тільки наполовину, бо треба було щодня грати на сцені і бути залежними від своїх обов'язків. Ми заздрили тоді російським артистам, з якими там познайомились. Вони мали змогу відпочивати ціле літо, залишивши театральну працю. А коли нам обставини нашого діла дозволяли мати літні вакації, то ми їхали на село, на свій хутір, а там праці було ще більше, ніж деінде. На щастя, ця зміна праці все-таки була для всіх нас хорошим відпочинком, тільки не для Івана Карповича. Вдень він працював на полі, на косовиці чи на жнивах, а вночі його чекала робота письменника за письмовим столом. Адже праця письменника вимагає умов, які б дозволили звільнитись від усяких дрібниць суєтного щоденного життя і скупчити всі свої думки й увагу на творчій роботі. Артистичне життя, з його щоденними нервовими хвилюваннями, не давало змоги цілком віддатися творчій роботі драматурга. Тільки тут, серед тихих обставив хутірського життя, серед глухої ночі в душі письменника народжувались ідеї, образи й події. В цей період Іван Карпович писав свої п'єси тільки на хуторі.