До спілки, яку було названо "Т-во українських артистів під орудою П. К. Саксаганського", приєдналися такі артисти й робітники театру: Л. Ліницька, У. Суслова, А. Голуб-ков. Р. Чичорський, М. Кремньов, Д. Мова, В. Малина, А. Писаренко, Д. Куликовська, Г. Добриков, В. Неволик, А. Шевченко, Васильківський, С. Тобілевич, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий.
У репертуарі товариства було понад тридцять п'єс: "Безталанна" (Карпенка-Карого); "Наталка Полтавка" (Котляревського); "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці" (Старицького); "Чорноморці" (Старицького за Кухаренком); "Дай серцю волю, заведе в неволю" (Кропивницького); "Наймичка", "Мартин Боруля", "Розумний і дурень", "Бондарівна" (Карпенка-Карого); "Невольник", "Пошились у дурні" (Кропивницького); "За двома зайцями" (Старицького); "Назар Стодоля" (Шевченка) та інші.
Отже, на початку 1898 року наша трупа перетворилась на товариство, і Іван Карпович дуже радів з того. Треба сказати, що він не любив слів "антреприза", "антрепренер". Це йому завжди говорило про якусь нерівність серед робітників театру. Адже ж справа українського театрального мистецтва вимагала праці не одного або двох-трьох артистів. Хороший спектакль вимагав зусиль цілого гурту людей. Тому Іван Карпович вважав за справедливе, щоб усі ті, що працювали й віддавали свої сили й уміння такому важливому й дорогому спільному ділу, були рівні між собою як у роботі, так і в одержанні прибутків. Він завжди любив казати: "Один у полі не воїн".
Було одне, чого обидва брати педантично вимагали від спільників і що невблаганно відстоювали,— це акуратність і тверда дисципліна щодо обов'язків і постанов, від яких залежав успіх усього діла. Кожна неявка у призначений час або на репетицію, а тим більше у нетверезому стані, викликала з боку братів страшенне незадоволення. За постановою спілки всіх винуватців штрафували і виставляли їхні прізвища на чорну дошку. А якщо це не допомагало, то записували в спеціальні протоколи, ніби на суд для по" томства.
Ті акти збереглись і донині. Вони є гнівним протестом проти лінощів, егоїзму та байдужості декого з товаришів.
Разом із статутом товариства збереглась у мене і доповідна записка, яку кров'ю свого серця в 1897 році написав Іван Тобілевич і яку на з'їзді сценічних діячів зачитав Панас Саксаганський. Ця записка викликала грім оплесків серед присутніх російських акторів. У ній надзвичайно яскраво було намальовано справжнє становище українського народного театру на ті часи, і хоч вона залишилась з боку уряду "гласом вопіющого в пустині", але, завдяки їй, російські актори вперше дізнались про ті утиски й обмеження, які доводилось терпіти їхнім братам по мистецтву — акторам українського театру. Обурення серед провідних російських артистів було таке велике, що, здається, після цього з'їзду було дозволено виставляти українські п'єси без обов'язкових російських водевілів. А для нас, українських акторів, цей з'їзд був визначною подією.
На жаль, справи нової організації тривали недовго. Чи в основах артистичної спілки не було передбачено всіх можливих питань для її складного механізму, чи люди не були ще достатньо підготовлені, щоб сприйняти цю ідею, — досить того, що незабаром у товаристві почалися чвари і невдоволення. Люди, що протягом багатьох років були бездоганними виконавцями чужої волі, в ролі хазяїнів діла показали себе не на своєму місці. Більшість членів претендувала на ролі Панаса Карповича Саксаганського та Івана Карповича Тобілевича, запевняючи, що вони теж мають талант і можуть зіграти не гірше. З кожним днем претензії спільників ставали все більшими та більшими, і все це дуже нервувало і засмучувало і Івана Карповича, і Панаса Карповича. Кожний прикрий конфлікт у товаристві був болючою раною в серці Івана Карповича. Він любив людей, прихилявся до них, зживався з ними і ніколи не вимагав для себе ніяких привілеїв, показуючи всім і скрізь приклад рівності і братнього ставлення. Ніхто не мав права закинути йому, що в ідеї спілки він мав на меті якусь свою особисту користь.
Особливо погано відзначався тоді Денис Миколайович Мова. Він був одним з найбільш завзятих членів товариства, які вимагали від керівництва зовсім одійти від керма і дати місце іншим членам спілки попробувати свої сили
на такому ділі. Вони вимагали поповнити репертуар веселими безідейними п'єсами, які ставились тоді безпринципними антрепренерами. Вимагали права грати провідні ролі Саксаганського та Карпенка-Карого, а коли на початку 1899 року до товариства вступив Садовський, то й Садовського. Поводились ці незадоволені братами Тобілевичами актори досить брутально і, я сказала б, нахабно.
Порадившись між собою, брати вирішили вийти з товариства і заснувати знов свою окрему трупу. Як вирішили, так і зробили. Забравши лише свої особисті речі, вони залишили решту майна товариству, а самі вивісили об'яву про те, що з нового сезону почнуть працювати окремо від товариства, на основі антрепризи, і попросили тих, хто захоче вступити до їхньої трупи, записатись у касі. Частина акторів пішла з ними, а решта продовжувала давати спектаклі самостійно, розподіливши ролі так, як їм того хотілося. Через дуже короткий час всі вони розбіглись, хто куди, розвіявши все театральне майно. Зборів у них, так само як і згоди між собою, не було, не стало також і робочої дисципліни, а натомість — сваволя і п'янка. Один по одному вони почали благати Саксаганського і Карпенка-Карого прийняти їх до нашої трупи, яка мала тоді назву "Трупа українських артистів під орудою Саксаганського та Садовського". Так скінчилася сумна історія "бунту 18-ти", як її називали самі актори (незадоволених було 18, а назад повернулося 17).
Отже, в 1899 році, після кількох років розлуки, діждались ми, нарешті, приїзду брата Миколи Садовського. Бурі житейського моря і його не минули і не раз докучали йому в артистичній мандрівці. Тепер він, зберігши від загибелі тільки свій рідний стяг і душу, тікав на берег, вертався до братів, як це робив завжди в часи свого дитинства. Влітку того року він жив у нас на хуторі, як я вже писала раніше.