Юрба теж не спускала очей з цих двох, і жінки охали, розчулено шморгали носами й витирали сльози.
Як тільки процесія зупинилась і гурт повалив до солдатів, Сашко метнувся туди, де стояв старий з хлопчаком. Але Сашко припізнився, бо їх тісно обступили, і вже щось виголошував Шавлюга, вручаючи вусатому білу хлібину, а з-під хлібини, пригнувшись, визирав отой маленький солдатик, зеленкуватий, з двома широкими передніми зубами, тихий хлопчик, про яких кажуть: влюбливий.
Шавлюга тим часом ліз просто в очі вусатому, облапував його дебелою рукою ("Гад,— подумав Сашко.— Уже й тут встиг!"), а Шавлюга щось говорив, і товсті чорнуваті губи його ворушилися, мов п’явки, і він казав про те, як настраждалися люди від німців,— все пограбували, знищили, вимели до цурки, от і в нього корову забрали і останніх кролів подушили, це вже недавно, останніми днями. Старий солдат — а в нього було сухорляве, проте міцне, з пахким рум’янцем лице — втішав Шавлюгу, казав: нічого, минулося, почнеться знову життя. І тут солдат, на радощах, витяг з-під поли алюмінієву флягу, налив чистенької рідини в стаканчик і сказав Шавлюзі: "Пий. Натуральний спирт". Шавлюга аж блиснув очима, задер жилаву щетинисту шию і глибоко в рот вилив спирт. Смачно крекнув, облизав струмочки, що текли по губах.
Солдат урочисто оглянув розпашілі, щільно притулені одне до одного лиця, немов питаючи: хто ще хоче?.. Але тут було переважно жіноцтво, заплакане, щасливе і так, без вгощання. І раптом — диви! З-поміж жіночих хусток виринула кругла фізіономія Грині-барабаншика, рожева, невинно-засоромлена. Гриня криво й заздрісно посміхався, одним оком лупав на флягу, другим на солдата і говорив про те, що таки справді довелося попомучитися при німцях.
Гриня теж одержав порцію спирту. Охоче випив за перемогу, за себе, за людей, невинно убієнних фашистами.
А збоку стояв дядько Лавро на костурі, обтулений своїми дітлахами, і вони, батько й діти, в десять пар очей з радістю й острахом поглядали на наших бійців, не сміючи й підійти близько. Сльози котилися по сизих Лаврових щоках, і дядько не витирав їх — не соромився свого плачу.
Прийшли свої, люди очманіло товпились, і якось ніхто не зважав на те, що наперед пролізли Шавлюга й Гриня, відтіснили жінок спинами і за всіх розпинаються про те, що було, і що буде, і як гірко доведеться колгоспові в перші дні. "Що гірко, то гірко",— погоджувались щиро жінки. Тільки бойчуківський Сергій, колись побитий вуздечкою, як вовченя, виглядав з Лаврового гурту й ненависно стежив за кожним рухом Щавлюги. І в його погляді було тверде й рішуче: не забуду!
Якось просто, по-домашньому розсілися бійці на санях, на підводі, на ящиках, витягли котелки, ложки, хусточки з хлібом і розклалися обідати. Дехто з них припрошував до супу або дівчину, що визирала з-за материної спідниці, або й маму з донькою. І те, що в душі дивувало й бентежило людей, висловила крива Зося. Вона пришкутильгала до саней і, широко посміхаючись, спитала:
— Звиняйте, дядечки, тільки непонятно — оце ви й усі? Німців така сила перла, цілу ніч тікали з гуркотом, а вас усього три підводи?
— Хе! — підморгнув їй чорнявий візник, з шапкою на потилиці.— У нас орли, бач. Один тищу німців гонить!
— Не мели! — строго сказав той, що їхав з прапором.— Проста причина, женщини. Німців у петлю взяли, дак вони тікали без оглядки, а ми — хозрота...
— Ну, а це що за солдатик? — не вгавала Зося й кокетливо повела бровою на хлопчика у військовому кожушку та валянках.
Той саме сьорбав гарячий суп і, коли почув, що мова про нього, засоромився, повернувся спиною до Зосі. За нього відповів старий біловусий солдат, і відповів явно задоволено:
— Наш синок. Удвох воюємо. Підібрали малого в Змієві. Хата горіла, витягли...
Сашко терпляче ждав, перечікував, поки люди наговоряться, надивуються, нарозпитуються — бо це ж свої! Та от випав слушний момент: жінки повалили до чорнявого візника, котрий витяг із соломи гармошку, а вусатий дід з малим солдатиком залишилися самі. Вони тулилися на ящику і серйозно та заклопотано доминали кашу з одного котелка. Сашко, а за ним і Шалай очікувально завмерли перед ними.
Старий солдат побачив насурмленого хлопця з собакою, побачив нудний застояний голод у їхніх очах.
— Їсти хочеш? — спитав хлопця.
Сашко мовчав.
— Іди сюди, підкріпишся трошки.
— Нє,— сказав Сашко.— У мене діло серйозне.
— То підходь ближче. Що за діло, кажи?
Сашко ступив крок, пес став між ноги йому, і вони обидва, вже зблизька, подивились на хлопчака в кожушку. Той шкріб на денці ложкою, солідно посопував і весь час підправляв шапку, яка зсувалася йому на лоб. Обличчя в нього хмурилось, мов у старого. Сашко озирнув малого солдатика (й зітхнув: поталанило!) і повагом спитав старого бійця:
— Діло таке,— й відкашлявся.— Як написати на фронт? Солдатові?
— Якому солдатові?
— Ну, батькові.
— Ага, батькові. Добре. А де він? Номер польової пошти знаєш?
Сашко такого не чув (що воно за номер?) і здвигнув плечима.
— Умгу,— сказав дідок, посмоктав цигарку й примружив око від диму.— Не знаєш... Тоді, хлопче, треба ждати. Коли батько живий, скоро відгукнеться. Аякже. Напише, де він, як йому живеться, і номер пошти вкаже...
— Зараз треба,— насупив брови Сашко, й обличчя його набрало холодного й відчуженого вигляду.
— Зараз... А що там у тебе таке спішне?
Сашко похмуро глянув в один бік, у другий,— рядом нікого не було,— тоді нахилився й поспішно мовив:
— Щоб приїжджав скоріше. Тут є одна... З приймаком злигалась.
Дідок зиркнув на хлопця уважніше. Тоді ткнув у рот цигарку та так і притих, задумавшись.
— М-да,— проказав солдат замислено.— Це діло серйозне. Тільки знаєш, синку — І він випустив змійку диму, обкурюючи вуса, й примруженим оком глянув на Сашка, глянув так пильно, що хлопець зрозумів: цей старий чоловік про все здогадався.— Знаєш, синку,— вів далі той,— не треба на фронт писати... про те, що ти кажеш. Там і так, якщо батько живий, не з медом йому. Їй-богу, не з медом. Зараз прорив, бої страшні, відмахають солдатики на марші півсотні кілометрів, і це по пояс у снігу, а вночі ледь живі. Отак. А ти з листом: радуйтесь, батьку...— Солдат ще раз оглянув Сашка з ніг до голови, ніби для того, щоб пересвідчитись, чи доходить до нього мовлене, і казав далі так само повагом: — От я бачив на фронті: получить солдат з дому звістку. Так і так, мовляв, нема в живих вашої драгоцінної Мотрі, вбили її на етапі. Або ще гірше: не вберегла себе ваша драгоцінна Мотря, привела дитинку від бувшого старости. Ну, від такої звістки солдат натурально зчорнів і руки йому враз як одібрало. І вже точно: в першому ж бою пропаде чоловік. То його наче й кулі обминали, а то тільки виставив голову — бац і нема чоловіка. Так-то, синку,— зітхнув солдат і сказав по-дружньому тихо й щиро: — Потерпи трошки. Пожалій батька: не пиши йому про те. Не треба. Ось війні скоро кінець, повернеться ваш батько, і тоді ви сядете й гуртом розберетесь, що там воно у вас вийшло.