Любов Федорівна по старій своїй звичці хотіла відповісти, що це він її їсть, забуваючи, що вона йому найвірніша жінка й найпильніша господиня, але по голосі його пізнала, що краще тим разом змовчати. І змовчала.
Кочубей хотів іти.
— Куди ж бо ти? Стривай! Сідай на скриню. Бач який обидливий... Кажеш, вернули твої люди і ніяких слідів не знайшли? Усі вернули?
— Ні, ще е всі. Ще нема тих, що на Бахмач післав.
— Гу-ум! Тих, кажеш; нема? А другі ніяких слідів не знайшли? Усе перешукали, кождий хутір, слободу, млин, усіх перепитали?
— Авжеж!
— Так, значиться, наша Мотря туди, як Бахмач.
Василь Леонтійович зірвався зі скрині.
— Як ти кажеш, як? — у його голосі задзвеніла нова надія.
— А так, що коли нігде слідів немає, а з Бахмача ще люди не вернули, так, значиться, вони там на якісь сліди напали і. шукають. Це я тобі своїм бабським розумом гадаю, а ти, може, краще знаєш, на те ти і генеральний суддя.
Кочубей надумувався хвилину.
— Знаєш, жінко, — сказав, — коли б твоє слово та Богові в ухо, не пожалував би я якої сотні червінців на Боже.
— І казати мені не потребуєш, сама знаю. Та ще так собі своїм бабським розумом кмітую, чи не будуть Мотрині сліди десь недалеко від Мазепиної ходи.
Кочубей наблизився до жінки і вдивлявся в її бліде обличчя.
— Що ти кажеш, що?
— Гадаю, чи Мотрині сліди та не будуть "близько від гетьманської ходи, — повторила ще раз.
— Ні, жінко, ти вже задалеко своїми гадками забігаєш.
— Може, заблизько. Бо, побачиш, що, коли б твоя судейська влада була сильнішою від гетьманських привілеїв, то Мотря довго поза батьковою хатою не побувала б.
— Це вже з тебе злість до Івана Степановича балака. Злість засліплює розум.
— Коли хтось і без того не, сліпий.
— Мазепа до такого діла неспосібний.
— Мазепа до всього спосібний.
— Ти по собі всіх легко собі важиш. Івана Степановича не торкай. Він наша влада. За ним цар, не тобі пориватися на його.
— Свого права кожному доходити вільно.
— Якщо він має підставу.
— Підстава знайдеться, але в тебе не буде відваги, бо трус.
— Не у всіх така поривиста вдача, як у тебе. Суперечку перервав ключник. Застукав у двері.
— Увійти!
— Прошу вашої милості, люди з-під Бахмача вернули. Обоє Кочубеї побігли до сіней.
— Що нового? Кажіть! — наглив генеральний суддя. Розказували, перебиваючи один другому, бо кождий хотів нагороду дістати. Кочубей пустив старшого до слова. Від нього довідався, що минулої ночі їхали якісь сани в напрямі Бахмача. На санях, крім погонича, сиділа жінка і хлопець.
— Мотря і її чура! — скрикнула Любов Федорівна.
— Любонько, дозволь... Говори, вашець, дальше.
— Біля Шапчиного хутора напали на них вовки.
— Вовки! — скрикнула Любов Федорівна.
— Вовки, — повторив гонець, — але вони оборонилися щасливо. Як вітер мчали. Хуторяни ні коней, ні людей не могли розпізнати.
— І що?
— Перед Бахмачем наліво повернули, туди як до отця Симона, на попівство.
— Питали в отця Симона?
— Питали. Там їх нема.
— І не було?
— Отець Симон божився, що на очі ясної панночки не бачив. Усі покої нам відчинив, скрізь заглядали, — не було. Кочубей дав людям по червінцеві і відпустив.
— Покріпіться і — спати! Може, ви мені знов потрібні будете.
Люди вийшли. Кочубей своїм звичаєм став ходити по сінях, заложивши руки за спину.
— Що ж ти на це? — спитала Любов Федорівна.
— Що я на це?.. Слід є, але малопомітний.
— Іди за тим слідом. Комісію шли. Хай перетрушують, на кого підзор паде, — питати. Свічками припекти — не зашкодить.
— Не можна. Це гетьманські люди. Моя рука туди не сягає.
— Але його рука по твою доньку сягнула!
— Не кажи гоп, поки не перескочиш!
— Багато я на вітер говорила? Побачиш, що й тепер на мойому стане... Але — цить!.. Сурмлять... Це гетьманські післанці.
Кочубей вибіг і за хвилину з листом від гетьмана вернув.
Дрижучою рукою розривав велику печать. Любов Федорівна свічку взяла зі стола і присвічувала, щоб Василь Леонтійович міг читати дрібне письмо гетьманської собственної руки.
Мазепа прохав Кочубея, щоб він зараз завтра вранці відвідав його в Бахмачі. Важне діло!
Останні слова були підчеркнені.
Кочубей ще раз лист прочитав і сховав за пояс. Кочубеїха побігла в челядну, щоб погостити гетьманських гінців. Гадала дати їм такого спотикача, щоб спотикалися і виговорилися з дечим.
Та завелась.
Гетьманські гінці перед брамою завернули і пігнали назад.
Замкові мури передавали собі голос їх сурм, аж шибки в Кочубеєвім дворі від того гомону дрижали.
ГЕТЬМАНСЬКЕ СЛОВО
Перед рундуком гетьманського двора в Бахмачі спинилася четвірня добірних гнідих коней у посріблюваних шорах.
"Машталір" і "форес" були в лисюрках, критих темно-синім сукном, тої самої краски, що сани.
З саней виліз, спираючись на свого чуру, генеральний суддя, Василь Леонтійович Кочубей. Чура зняв із нього біля саней верхнє медвеже хутро і віддав гетьманському лакеєві, а сам вважно попровадив пана по сходах, бо було недалеко полудня і заморозь злегка пускала, — ховзко було.
В сінях дожидав Кочубея сам гетьман.
Звітався, а побачивши крізь вікно коней, з котрих, як з коминів, бухала пара, спитався:
— Чого це ти так коней заїздив?
Кочубей відповів, що спішився, а дорога важка, сильно позадувало снігами.
— Чому ж ти тоді шестірнею не приїхав? — спитав гетьман.
— Хіба ж тобі, Іване Степановичу, не відомо, що шестірнею у нас тільки гетьман їздить?
Мазела поклав злегка руку на Кочубеєве рам'я:
— Товаришу, можеш безпечно їздити шестірнею, коли це тільки буде тобі потрібне.
— Спасибі! — відповів, ніби байдуже, Василь Леонтійович, але в душі рад був тій честі, не так про себе, як більше з уваги на Любов Федорівну, котра дуже "гонори" любила.
Лакеї зняли з плечей генерального судді і другу шубу, стягнули з чобіт "берлачі", і Мазепа попросив гостя до свого кабінету.
Тут перед коминком стояв невеликий круглий стіл, накритий білою скатерткою. На столі піднос зі срібними, позолочуваними чарками і "карафини" з усякого рода горівками.
— Сідай, Василю, отут, — говорив гетьман, вказуючи на велике, м'ягкими подушками вистелене крісло, — і грійся! Ти продрох, кріпкий нині мороз. Наливай, яка тобі найлютіша, я тої самої з тобою нап'юся.