Кочубей не був бесідником. Він це зазначив і просив гетьмана, щоб вибачив йому, бо не всякого Бог обсипав ріжними талантами так щедро, як Івана Степановича Мазепу. Висловив радість, що гетьман вшанував його нову хату своєю гостиною, і натякнув на якісь хмари, котрі повисли були над ними, та тепер вони розвіються, і настане така гарна погода, як нині.
Біля вікна стояв його син Василь і, як батько кінчив, хусткою дав гарматчикам знак. На цей знак заревіли з валів свіжоуставлені моздірі, короткі й грубі, голосніші від пушок.
Гетьман дякував, як звичайно, щиро й краснорічиво, що не всякому бесідникові дається. Казав, що для його нема більшої радості, як зі своїм товариством за одним столом сидіти, що він щолиш тоді розуміє нашого рівноапостольного князя Володимира, котрий не гордував ложкою і чаркою серед своїх братів-дружинників. Коли б не це, що йому, Мазепі, дружба з Кочубеєм і другими старшинами дуже лежить на серці, він не їхав би до Ковалівки тепер, коли в нього так багато і такого пильного діла. Але того діла сам гін не зробить, його треба робити спільними силами, і тому гетьман бажає, собі й цілому товариству, згоди та єдиномислія для цебра і слави вікопомного війська Запорозького всього народу українського.
Всі вихилили чарки, з валів знов заграли моздірі, і знову Загуділо в салі, вже не як у пасіці, а як у млині. Стали всіляко толкувати собі гетьманові слова. На кого ж він гадає однодушне стати, проти якого ворога хоче повернутися? Огінський і Вишкевецький, Сапіга чи Сас? Одна Польща всілякі толки насувала.
Про Росію чомусь-то говорили тихіше. І вона була розбита на два ворожі табори, на стару й нову, і в ній можна було підтримати один або другий табор, котрий вигідніше. Але ж це розбиття було всередині, а не назверх. Назверх усіх придавлював, як обвисла скеля на кручі, цар Петро. Всім він дався добре взнаки, всім його воєводи, намісники, навіть ратники залили гарячого сала за шкуру. Але про це в Кочубеєвім дворі балакалося чомусь-то нишком. Невже ж гетьмана бояться? Мабуть, ні. Хоч він і не давав тог" по собі пізнати, а все ж таки хто був догадливий, той і розумів, що гетьман так само чув і гадав, як і загал. Але так само, як і загал, він боявся тих, що в Москві шукали ласк якихсь нових і невідомих і на ті ласки доносами гадали собі заробити. Отеє і була їх велика турбота.
Не дивлячись на те, полтавський полковник Іскра, одномишленик і приятель Кочубея, випивши зайву чарку, взявся хвалити Петра. Казав, що козаки, як оборонці святої православної віри, повинні з ним заодно стояти, щоб захистити церкву святу перед посяганнями лютеран та єзуїтів.
Апостол, зачувши це, аж за голову взявся.
— Та що це ти кажеш, пане-товаришу! Петро і віра. Невже є гірший ворог святої нашої церкви, як він? Не чув хіба, як він її повсякдень зневажає, насміхаючися зі священства і зневажаючи навіть святі сосуди?
— А ти, товаришу, мабуть, не чув, що недавно тому сталося у Полоцьку?
— Не чув, будь ласка, скажи.
— Отож, виступаючи в Литву, Петро поступив у Полоцьк і зайшов до тамошнього василіанського монастиря. Бачить ікону не відомого собі святого і питається: хто це такий? А черці отвітують: Йосафат Кунцевич, той, якого православні замордували. Як не схопиться Петро, як не кинеться на черців, бив, бив, а тоді чотирьом казав голови відрубати, а п'ятого повісити, як собаку. От що!
— І тобі це, пане-товаришу, подобалося? Бо мені, бачиш, — ні. Всяка святиня — річ божа. І до турецької мечеті як увійдеш, то поводися у ній, як турки. Бог один, тільки люди його не однаково чують і не однаково віддають йому честь. А мордувати священиків за те, що вони своїй вірі хочуть вірно служити, — це недобре і не по-людськи. Куди ми тою дорогою зайдемо? Я, може, й не гірший християнин від других і віри своєї православної кріпко тримаюся і обороняю її, де і як тільки можу, але ж здається мені, що, зневажаючи християнських черців, будь вони й уніати, ми підкопуємо пошану і для своїх духовних, обливаємо кров'ю не різниці, а стіни й пороги християнських святинь. Невже ж того учив нас Христос?
— А вони з нашими що роблять? Чи давно то, як Огінський і Вишневецький прибули до Вільни і оголосили універсал, силою котрого Сапіга і всі його прихильники ставилися поза законом. Їх можна було вбивати, а їх маєтності грабувати. Що тоді терпіли православні — пригадаймо собі! Скільки їх погибло від грабежів і розбоїв усяких бродяг, а то й від шляхти, котра не щадила ні дітей, ні старців, ні священиків. Люди вірили, що кінець світу настав.
— Знаємо це і не одно ще більше, — відповів Апостол, — але невже ж, коли хтось робить зле, то мені треба робити ще гірше? Куди ж то ми таким кривим шляхом зайдемо? Поробимося звірами й пожеремо одні других, а нехрести прийдуть на наше місце.
Слово по слові, вони добалакалися до того, що коли б не сусіди, то, може, й схопилися б були на себе, бо миргородський полковник, хоч і звався Апостол, не був апостольської вдачі, а полтавський теж недаром Іскрою звався.
Але добрі сусіди пристали до них і насилу уговкали, згадуючи гетьмана, для котрого така сварка все одно, що важка зневага.
Гетьман дійсно, зачувши суперечку двох своїх визначних старшин, насупив брови й нетерпляче став стукати пальцем і по столі. Ніяково було йому встрявати в суперечку свого одномишленика Апостола і Кочубеєвого приятеля Іскри, тим паче, що й Апостол був Кочубеєві близький чоловік, тесть його сина. А вже ніяк не хотілося Мазепі виявляти своєї думки про Петра. Привик, що гострі уші підслуховували кожде його слово й передавали в Москву. Найкраще було вдати, що нічого не знає і навіть не догадується. Тому-то й повернувся він у другий бік, де невеличкий гурток слухав оповідань старого бувалого сотника і сміявся так голосно й щиро, як тільки за добрим обідом козаки вміють сміятися, забуваючи і про минуле зло, і про грядучі небезпеки, і про теперішню непевну хвилину.
— А чого ви там, панове, так голосно смієтеся? Говоріть, щоб і ми чули та посміялися разом з вами, — сказав
гетьман.
— А, тут нам пан сотник всячину про шляхту розказує, — відповіли гетьманові.