Мотря

Сторінка 131 з 146

Лепкий Богдан

Щоб забути про це питання, Мотря нагадує собі пригоди з молодих літ, щось таке, що не зв'язане ні з нинішною дниною, ні з її теперішнім побутом у гетьмана в Бахмачі, далеке, чуже, смішне. Пригадує собі чуру свого батька. Гарний хлопець був. Аж одного разу голову йому обголили. Господи, як він смішно виглядав! Навіть мати сміялася. На тій обголеній голові шпилькою лист йому написали, татуювали. Чуприна відросла, і батько післав його кудись. Це було щось, мабуть, важне, дуже таємне, і тому такий спосіб придумали. Голова чури — лист. Там, куди його послали, знов тую голову обголили, прочитали татуйоване письмо й чуприна знов відросла. Чого то не видумують люди, де ходить про гроші, честь і славу!

Гетьман числові листи пише. Тільки він і Орлик вміють ті листи писати й відчитувати. В Орлика ключ. Таке листування і з княгинею Польською ведеться. І як воно скінчиться?

Ні, ніяк не позбудешся того питання! Це ж діло твоєї будучності, твого життя, — не дивуйся... Найкраще було би заснути.

Так Мотрі й сон не береться.

Здавалося — заспокоїлася після гетьманської гостини в Ковалівці й відмінилася. "Не приступало до неї", — як Любов Федорівна казала. Бачила ціль перед собою, а нині, коли та ціль, може, вже й недалека, її огортає тривога. Знов серце прискорено б'ється, і думки, як перед бурею птахи, неспокійно літають. Чого це так?

Заснути, ах, заснути і збудитися; коли буде день, ясно, певно, — рішено, або не будитися зовсім.

Мотря насилу змикає повіки. Портрети оживають, злазять зі стін, підступають все ближче й ближче, грізно дивляться на неї: "Ти хто така? Чого забрела між нас? Горда маєтками і красою? Гадаєш, мало було багатих і гарних на світі? Почестей забаглося, от що! Булава осліпила тебе. Геть, звідси, геть!"

Мотря розплющує очі і — портрети знову висять, як і перше, на стінах. Мужчини з чубами, з руками на шаблях, жінки в корабликах і з молитовниками, з квітками: любить, не любить?..

Заснути, ах, заснути і, хоч у сні, забути про це тривожне питання.

Голову кладе на стіл. У висках ніби хтось до дверей стукає: "Увійдіть!.." Входять духи: "Мотря?" —"Хто таке Мотря? Донька Любові Федорівни, що проти гетьмана коверзує, а Василь Леонтійович не вміє тим коверзуванням покласти кінець. І ти хочеш до нас?.. Зозулине яйце!"

Мотря гнівно розплющує очі... Нема нікого... Лиш вогонь у коминку горить, золоте й криваве полум'я озорює кімнату. Тихо. Вітер за вікнами не шумить, не грає, тільки десь далеко, далеко десь, ніби на другому світі, лунають колядки... Тихо!.. Дзвінок. Дзень-дзелень, дзень-дзелень... Причувається чи дзвонить?

Мотря наслухає. Ні, таки дзвонить. Мабуть, з церкви вертають: гетьман, тітка Лідія, Войнаровський, усі. Гетьман стане питати, чому Мотря не спить, чому невесела, стурбована така?

Що вона відповість йому.

Краще не ждати зустрічі.

І вона скоро біжить до своїх покоїв.

Заснути, ах заснути!

ВЕСЕЛЕ РІЗДВО

По давньому звичаю на Різдво, на Великдень і на Покрови в гетьмана збиралася старшинська рада.

Приїжджали генеральш старшини, дехто з полковників, кому не було дуже далеко, і з визначних та заслужених полкових старшин. Приходили також начальники сердюцьких, компанійських й охочекомонних полковників, щоб привітати свого регіментаря зі святами та запевнити його в своїй вірності й непідкупній прихильності. При тій нагоді відбувалася нарада, ширша від генеральної ради, а не така широка й безладна та небезпечна, як чорна рада.

Круг ділання старшинської ради не був докладно означений, не було розмежоване відношення її до гетьмана і гетьмана до неї, як взагалі не було виробленої якоїсь тривкої, законами забезпеченої конституції на Україні. Раз у раз змінялися державні форми, бо раз у раз змінялося відношення України до Польщі й до Росії, раз у раз треба було числитися з тими змінами й замість тривкої форми вдоволятися провізорією. Хмельницький, Виговський, Дорошенко, Немирич і Тукальницький своїми великими умами обгортали весь комплекс українських справ, але одним передчасна смерть, а другим брак розуміння їх великих планів серед народної стихії не дозволили під українську державність підложити сильних правнодержавних підвалин.

Гетьман Іван Мазепа дуже важко, хитро й обережно йшов до того. "Народ — це стихія, шумить, — казав собі. — Вдоволити його, значиться, пустити дряхлий човен на розбурхане море. Такої держави, як він собі бажає, годі збудувати, бо таке географічне положення України, що конче треба, мов байдак поміж порогами, пробиратися між Росією, Польщею і Туреччиною. Народ не терпить підданства, не терпить поділу на панів і людей, хоче, щоб загал рішав про загальні справи, а воно неможливе, бо такого устрою нема ніде в сусідів, і вони ніяк на нього не згодяться, добачаючи в ньому також для себе велику небезпеку".

Проти польського панства та російського боярства, на його гадку, треба було поставити український державно-творчий елемент, освідчений, політично-усвідомлений, котрий постояв би за свою власну державу й оборонив її. А будь вона обеспечена, тоді щолиш можна б було прийнятися за внутрішні реформи, щоб заспокоїти народ.

І гетьман пильно дбав, щоб при помочі крайових шкіл і поїздок молоді за границю витворити якнайбільше української інтелігенції, він щедрою рукою сипав гроші на церкви й монастирі, щоб прихилити до себе духовенство й віруюче громадянство; старшин наділював маєтками, підносив їх значення, щоб вони не зазирали в Москву й Польщу, а трималися України. На те він і титул бунчукових товаришів придумав, щоб цей державно-творчий елемент скріпити і поширити якомога.

Старшинська рада була ніби сенатом отсих вищих кругів. Гетьман уважно ставився до неї і числився з її голосом. Вона повинна була і йому говорити правду в очі, щоб між правителем і правлячими кругами панувала необхідна гармонія.

Нещодавно на такій раді Кочубей поклав перед гетьмана печать і перо генерального писаря, а бувало, що й гетьман нібито збирався класти свою булаву, якщо між ним і старшинською радою виявлялися надто великі противенства.

Сього року він хотів старшинську раду відсунути на посвята, хоч до Нового року, бо політичні події змінялися, і кождий день міг принести щось важного й несподіваного.