— А мені твій жарт із телефоном страх як сподобався. — мовив "Сашко", показуючи великого пальця. — Сильно втяв! Мене після нього розжалували. Ти так на мене не зиркай, я, курна мама, теж українець! І трохи випив собі. Може, з горя, а може, з радості — кому яке діло? Та ти не відвертайся, не грай вар’ята, ніби ти — не ти. Я тебе відразу впізнав, Вільгельмовичу. Бо тільки ти міг одягнутися блазнем! Що, гадаєш, мало я твою стилістику вивчав? Та я всі рецензії на тебе знаю напам’ять! Обіжаєш, курва мама!
І "Сашко" ображено засопів, як то звичайно роблять п’яні люди.
— Не, але файно ти з тим телефоном приколов. — знову забулькав через хвилину. — І зі щурами! Повний абзац, курва мама!
— І що тепер буде? — запитав ти.
— Життя триває, братику, — відповів "Сашко". — Хоч мене в ньому і розжалували. Знаєш, старий, я тепер капітан. А життя триває, йоханий бабай, і ніхто йому нічого не зробить, І навіть оці мудодзвони, яких ми тут з понтом охороняємо. Вибач, я трохи вмазав сьогодні.
— Сьогодні! — вторував йому доповідач, котрий, здається ніяк не міг кінчити. — Сьогодні! Наше майбутнє починається вже сьогодні! Якщо ми беремо на себе відповідальність, якщо ми хочемо рятувати Ідею, Державу, Вертикаль, Стрункість, якщо це так, то вже зараз, сьогодні, не зволікаючи ані хвилини, ми повинні…
Але не всі його слова було добре чути — зал реагував дедалі голосніше. До того ж заважало "Сашкове" сопіння
— Прийшов мене арештувати? — запитав ти його.
— Життя триває, — відповів "Сашко". — Дерева цвітуть. парубки бігають за дівчатами… Але слухай, як ти замочив з отим телефоном! Весь атас!
— Тішуся, що тобі сподобалося, — скромно знизав ти плечима.
— Боже, як болить голова! Як болить усе на світі! Чи існує хоч якийсь вихід?
— Немає міста без дверей, — процитував "Сашко". — Мені доручено вбити тебе.
— І тоді тебе поновлять у званні5
— Можливо. Однак не це головне. Головне, щоб я тебе вбив.
— І це для мене єдиний спосіб вийти звідси?
— Існує ще один, — "Сашко" хитро й багатозначно підкрутив обвислий вусик. — Але ти про мене погано не думай, брате! Я, може, цих кацапів не менше від тебе… шаную!
Тим часом піднесення у президії та в залі дійшло якогось несамовитого апогею. Чорна Панчоха виголошувала справді заключні віртуозно пророчі фрази.
— Зібравши всі землі та всі народи, згуртувавши їх воєдино, викопаємо волю великих отців наших! Бо перевертаються вони и самотині мавзолеїв своїх від того, що нині з їхнім спадком діється. Очима тисячоліть дивиться на нас космічна місія Держави. Тримаємо у своїх руках вирішальні карти для великої грі І,— телефони, посади, агентів, комп’ютери, але головне —мільйони, мільярди людей, які хочуть і мріють бути рабами, які зараді свого блаженного рабства вийдуть на площі та вулиці, бо немає вищої честі й вищої мрії для простого маленького чоловічка, ніж бути слухняним, саможертовним, гордим і приниженим рабом великої, надмогутньої, пірамідальної, підзоряної Імперії, що рухатиметься невпинно все далі на захід, руйнуючи їхні земельні наділи та котеджі, автобуси й телефонні будки, увесь цей гріховно-розпусний добробут анархічної людської одиниці — в ім’я наших золотосяйних мумій!…
— Як болить голова, — повторив ти, аж прищулившись від реву овації. — Яка жахлива пишномовність! Як багато слів з великої лі І ери. Треба щось робити. Якось попередити хлопців…
— Попередити хлопців? — дихнув перегаром "Сашко". — А на більше ти неспроможний?
— Розумієш, я давно вже не писав віршів. Ані рядка. Ну, та ти знаєш про це… Що ти маєш на увазі, коли вимагаєш від мене чогось більшого?
— Існує ще один вихід. Але це мусить бути вчинок. Це мусить буї н страшний, кривавий учинок. Море крові, ясно? Терористичний акт, курва мама! Ось що я маю на увазі…
— Я не терорист.
— Ха! — вибухнув "Сашко". — Іншого я й не сподівався! Він не терорист! Він узагалі ніхто!…
— Я не можу вбити людину, — винувато поясний ти. — Із задоволенням убив би, але не можу…
— Ну, тоді все станеться так, як змалював отой, у чорній панчосі, — розчаровано зітхнув "Сашко". — Біда твоя в їм. Артурчику — дозволь тебе так іноді називати, — що ти завжди прагнув ухилитися. З межових ситуацій робив оперетку. І виживав, завжди виживав. Однак па цей раз тобі не ухилишся. Бо нам набридло за тобою спостерігати. Якоюсь мірою ти задалеко вліз. І виберешся звідси лише ціною свого виживання.
— Хто ти такий?
— Ніхто не знає про себе, хто він такий. Але цю штуку з телефоном ти…
— Перестань уже зі своїм телефоном! І не смій мене називати отим паскудним іменем!
— Овва! А що буде? Називав і називатиму! І нічого ти не вдієш. боти не можеш діяти! Так боїшся гріхів, що грішиш на кожному кроці, курна!…
Треба, треба щось робити, подумав ти.
А я справді так подумав, бо голова в мене дзвеніла шалено, і вся президія бурхливо святкувала з приводу завершення промови, а типа в чорній панчосі якісь здоровила в масках червоноармійців виносили з-за трибуни па руках. Патьоки гівна і крові стікали до підніжжя трибуни. І від усіх цих кнурів, дідів морозів, піратів, крокодилів, кентаврів та комісарів аж мерехтіло в очах, і "Ленін" підкидав догори корону Російської імперії з пап’є-маше, а "Іван Грозний" витинав якийсь липкий фокстроту парі з маленьким грубасом "Дзержинським". Скляне око "Анатолія Івановича" переможно світилося і навіть плакало від зворушення. "Суворов" цілувався з дупою "Катерини Другої". Тільки "Мінін-і-Пожарський" зоставався незворушним, бо це була всього лише копія пам’ятника з Красної площі, а може, її сам пам’ятник, притарабанений сюди з невідомою метою.
І тоді ти подумав, що врешті усе залежить лише від тебе. Що ти єдиний, кому випала така пагода. Що іншого виходу нагору все одно нема. Та й чи потрібен вихід обов’язкове; нагору. Куди завгодно, аби тільки звідси! Бо надто вже голова болить.
— Учинок, Артурчику, вчинок! — прошелестів поруч "Сашко", відпльовуючись від власного вуса.
— Ти помолишся за мене?
У відповідь вії І тільки зареготав. Реготав усім тілом, відкинувши голову назад. Ти сягнув рукою під його розстібнутий піджак. Спітніла сорочка, складки жиру па талії. Пістолет був удома — там, де завжди вони його носять у фільмах.