...НЕВДОВЗІ ПО ВІЙНІ, але за —надцятих із початку століття господарів у цім краю
(ні, вона таки зараз порахує, скільки їх було тут на людську голову:
коли жила ще її мама Катрінка, в селі порядкували австріяки,
потілі у першу війну село тричі "орали" русаки. на конях,
далі австрієць більше, як на двадцять років уступив край румунові,
по тому москалик у румуна видурив край аж до початку другої війни,
у другу війну накоротко вступив сюди німець, привівши за собою знову румуна,
коли румун драпав, мадяр наступав тут на ноги людям,
а тепер, як зайшла знов вдасть — то, певно, так і не вийде звідси ніколи)...
отож невдовзі по війні, але за —надцятих із початку століття господарів у цім краю яко-їсь-то днини Северина при відчинених дверях стриміла на стільчику, підкладаючи в кошик поживу для своєї квартирантки, коли з порогу впала тінь, і бадьорий чоловічий голос поцікавився:
— Здєсь живьот Москаліца Сєвєріна Катєрі-новна?
Северина подивилася зверху, подумала трошки — й поволі стала перед молодим чоловіком у воєнній формі, в картузі із червоною зірочкою посередині:
— Що ви хотіли, пане-товаришу ґаздо?
— О чьом она спрашиваєт? — звернувся гість до того, чия тінь маячила за дверима надворі.
— Она интєрєсуєтся, чєм інтєрєсуєтєсь ви, то-варіщ капітан.
— Тогда пусть виходіт на уліцу, а то у нєьо слішком темно. Страшновато даже. Только часи тікают.
— Та тут не тільки вона страх нагонить... — пробубнявив про себе вже третій голос знадвору.
І це були єдині слова, які Северина добре зрозуміла. Ще й запідозрила, що знає господаря того голосу: він був із Панської Долини.
На оборі стояв чоловік років сорока п'яти, в такій же воєнній формі, але із синіми петлицями на картузі й гімнастерці.
— Уповноважений міжрайонного МҐБ майор Воронін, — відрекомендувався старший. — Здійснюємо подвірний обхід по перепису населення. Обліковуємо, так сказать, куркулів і небла-гонадьожних. Прошу показати метрику про народження.
Метрики Северина ніколи не мала, бо не треба було.
А як і мала — то вода її взяла разом з її мамою.
Вона так і сказала старшому. Але час свого народження знає точно — Петра-Павла п'ятнадцятого року.
— Петра-Павла — це коли? — перепитав Вороній.
— Це на Петра-Павла. По Йванові Купалові, але за три тижні до Іллі, — стиснула плечима Северина. — А як не знаєте, то запитайте отця їларіона. Він знає. Або подивіться в церковну книжку.
— О чьом она? — запитав старшого молодший.
— У нее отсутствуєт мєтріка і она нє знаєт чіс-ла свого рождєнія.
— Вот темнота-а-а...
— Нє темнота. Она москаліца. Так єьо назива-ют в дєрєвнє. В нєй тєчьот русская кровь.
— Откуда ізвєстно?
— Здєсь все друг о дружкє всьо знают, а коє-кто даже дєлітся с намі своімі знаніямі. — розтлумачив нарешті старший і звернувся до Севе-рини: — Господарство яке тримаєш? Худоба... ну, там коні, корова... Чоловік. Діти.
Северина чула, як у ній чомусь прискорено забилося серце. Вона не боїться гадини — вона й людей не боїться. Хіба лише сторониться. Але зараз у ній, здавалося, забилася вся кров — ніби одне велике-превелике серце. Це велике серце заважало зараз ясно думати.
— Усе, що бачите, — то і є моє господарство. Чоловіка не маю. Діточок також.
Зграя чорно-білих котів під стіною хати ліниво хлебтала молоко.
Северина показала рукою на них:
— Ото й усі діти. Хіба що відкуплю у вас рі-ворвер і застрілю їх, бо вже на голову сідають, так їх розпустила.
— І більше нічого не маєш? — старший офіцер занотовував щось у зошиті.
— Маю. Служницю маю. — відповіла Северина, по черзі подивившись обом у очі. — Показати?
— Служницю? — недовірливо перепитав Во-ронін. — Клич її сюди.
— Не можу покликати. Вона хоч і служниця, а все одно велика паня.
— О чем она? — удруге поцікавився молодший.
— Говоріт, что у нєйо єсть служанка.
— Служанка?! У нєйо?! Прідуріваєтся, конєч-но... — і молодший присвиснув, покрутивши біля скроні пальцем.
— Слухай, москалице... Чи то, Северина... А лісові хлопці тебе часом не навідують ночами? Хата на безлюдді... Ти ще молода. Га, москалице?
Северина нібито опустила очі додолу — а тоді різко, аж молодший здригнувся, проткнула обох поглядом, як пікою:
— Пане-товаришу ґазди! Наговорювати на круглу сироту — то є великий гріх. Зайдіть до хати. Самі подивитеся на мою служницю. А там і про хлопців поговоримо. — І вона переступила поріг, рукою припрошуючи до середини непро-шених гостей.
— Іншим разом, — чомусь неохоче відповів старший і обидва подалися стежкою до кладки.
НІЩО НЕ БРАЛОСЯ відтоді Северининих рук. Одна лише думка свердлила їй мозок, ураз запалений спогадами про те, як у сороковім році забирали її утриманців і як билася Онуфрійчукова Марія головою в хатні стіни, коли воєнні, що прийшли за ними, сказали взяти тільки теплий одяг і їжі на три доби, а все інше — лишити.
Як уже раз прийшли до неї, то і вдруге прийдуть, сказала сама собі Северина — і відтоді все більше пильнувала дорогу. Вилізе в граба, роздивиться на всі боки долину — а далі летить у хату. Щось там мудрує.
А дорога, як гадина, в'ється понад самий потік. І все їй добре із граба видно, аж ген до Нижнього Лустуна. Хто йде, хто конем їде... а ондечки троє вершників усе більшають і більшають із долини, і поблискують проти сонця їхні картузи із зірками.
І Северина зсувається з дерева, стає лицем до схід сонця — і хреститься... хреститься.., та перебирає поблідлими устами нечутну молитву. Ніби когось за щось перепрошує... чи кається... а тоді біжить до хати, не причиняючи дверей.
І так майже щоднини. Майже щоднини... Боже! Їй треба боронитися!
А що роблять ті, у кого повна хата дітей?! Як вони бороняться?
Навіть Северині відомо, що в сільраді є такий папір, який каже весь Лустун — і Верхній, і Нижній — звільнити від живих людей. До ноги.
І звільняють.
Горб за горбом.
Урочище за урочищем.
Хутір за хутором.
Ще трохи — і тут залишаться лише буки та ялиці. Але як так далі піде, то скоро не буде кому притулитися лицем до живого стовбура, обвивши його руками, щоб набратися сили з кори.
І вона знову летить у хату, не зачиняючи дверей. І щось там мудрує. Чи може, молиться. Хтозна...
Якби хто відважний просунув голову поміж зілля й коріння, то, може, й знав би.