Та ми з Мод немовби вміли читати думки одне в одного, бо коли ми збиралися підняти грот, вона сказала:
— Подумайте лишень, Гамфрі, ви все це зробили власними руками!
— Але ж було ще дві руки,— відказав я.— Двоє маленьких рученят,— тільки не кажіть мені, що й це вислів вашого батька!
Вона засміялася, похитала головою і стала розглядати свої руки.
— Ніколи вже вони не відмиються... І шкарубкі будуть довіку.
— Ну, то й можна буде пишатись ними довіку,— сказав я, беручи її руки в свої. Попри всі свої тверді ухвали я, певно, поцілував би ті любі рученята, якби вона не відняла їх поквапливо.
Наша приязнь дедалі хисткішала. Довго й успішно приборкував я своє кохання, але тепер воно брало гору наді мною. Перше воно свавільно промовляло тільки з моїх очей, а тепер уже підкоряло собі мій язик, та й мої губи — вони загорілись шаленим бажанням цілувати ці маленькі рученята, що працювали так певно й невтомно. Я й сам шаленів. Щось у моєму єстві немов голосом сурми кликало мене до неї, неначе буря мене нахиляла, і я, вже не маючи сили опиратись, хилився в її бік, сам того не знаючи. І вона це відчула. Вона не могла не відчути цього, коли так хутко відняла свої руки. І все ж, перше ніж відвести очі, вона мимоволі кинула на мене швидкий допитливий погляд.
За допомогою хват-талів я взяв гафель-гардель і дирик-фал на брашпиль і підняв грот відразу за обидва верхні кути. Спосіб то був не вельми вдалий, але він не забирав багато часу, і незабаром фок також залопотів угорі.
— В такій маленькій бухточці ми не встигнемо підняти кітву,— сказав я.— Нас викине на скелі, тільки-но вона відірветься від дна.
— А що ж ви робитимете? — спитала Мод.
— Та покину її взагалі,— відповів я.— А поки я відчіпатимусь, вам доведеться стати до брашпиля. Коли ж я побіжу до штурвала, ви негайно піднімайте клівер.
Цей маневр я обмірковував і виконував подумки разів з двадцять. Щодо клівера, найнеобхіднішого тепер вітрила, я знав, що брашпилем Мод зуміє його підняти. В бухту залетів свіжий вітер, і хоч хвиля ще не розходилась, треба було діяти швидко й рішуче, щоб вибратися з бухти неушкодженими.
Коли я вибив прогонича з клямри, ланцюг загуркотів у якірному отворі й упав у море. Я кинувся на корму й поклав стерно під вітер. "Привид", здавалося, знову ожив, накренившись, коли вперше напнулися вітрила. Клівер поволі піднімався. Коли вітер нап’яв його, шхуна почала повертатися, і мені довелось крутнути кілька разів стерно, щоб утримати судно на взятому курсі.
Я придумав автоматичний клівер-шкот, що переносив клівер сам, коли треба, і Мод не мусила про те дбати. Але вона ще не скінчила піднімати клівер, коли я круто повернув стерно на вітер. То був небезпечний момент, бо "Привид" підійшов дуже близько до берега — камінцем докинути. Проте судно слухняно накренилось і привелося до вітру. Вітрила й риф-штерти залопотіли,― правдива музика для мене! — і ось вони нап’ялися під вітром і понесли шхуну вже на іншому галсі.
Закінчивши свою роботу, Мод прийшла на корму і стала біля мене; вітер грався її кучерями, що вибивалися з-під зюйдвестки; щоки її аж пашіли, після фізичного напруження, широко розплющені очі горіли з хвилювання, ніздрі тремтіли, втягуючи свіже, солоне морське повітря, її карі очі нагадували очі сполоханої лані. Я ще ніколи не бачив у них такого тривожно-палкого виразу. Розтуливши уста, вона затамувала дух, коли "Привид", мало не врізавшись у скелясту стіну біля проходу з внутрішньої бухти, підхоплений вітром, вимівся на безпечніший простір.
Те, що я стільки відбув у Ларсена за першого помічника, стало мені в великій пригоді. На одному довгому галсі я пройшов попід берегом зовнішньої бухти, тоді ще один поворот — і шхуна вийшла в чисте море. Її враз підхопив могутній подих океану й поніс уперед, гойдаючи плавно на високій хвилі.
Зранку день був похмурий, небо затягли хмари, та ось прорвалося крізь них сонце і, немов на знак щасливої плавби, осяяло вигнутий дугою берег, де ми колись турбували володарів гаремів і вбивали "холостяків". Весь Острів Зусиль немов світивсь у сонці. Навіть похмурий південно-західний мис здавався тепер привітніший. На камінні, змоченому бризками прибою, грали сліпучі відлиски.
― Я завжди пишатимуся, згадуючи про нього,—сказав я Мод.
Вона велично піднесла голову, але мовила:
— Рідний наш, рідний Острів Зусиль! Я довіку любитиму його.
— І я теж,— сказав я хутко.
Здавалося, наші очі ось-ось зустрінуться і висловлять своєю мовою все, проте на превелику силу ми опанували себе і розвели свої погляди.
Настала мовчанка, трохи аж ніякова. Нарешті я порушив тишу:
― Гляньте, які он чорні хмари на обрії з навітряного боку. Пам'ятаєте, я казав вам учора ввечері, що барометр падає?
— І сонце сховалося,—сказала вона, не відриваючи погляду від нашого острова, де ми здобули перемогу в змаганні з природою, де зав’язалася найщиріша дружба, яка лишень можлива між чоловіком та жінкою.
— Зате ж і понесе нас до японських берегів! — скрикнув я весело.— "За свіжим вітром, попустивши шкоти..." Чи як там?
Закріпивши штурвал, я побіг послабити фока— й грота-шкоти і підтягти талі гіків — поставити вітрила так, щоб використати як слід ходовий вітер. То був свіжий вітер, навіть занадто свіжий, але я вирішив іти на всіх вітрилах якомога довше. Шкода, що при ходовому вітрі штурвала не закріпиш, і я мусив стояти на вахті цілу ніч. Мод пропонувала чергуватися за стерном, однак скоро переконалася, що під таким вітром і на такій хвилі їй просто не стало б на те сили, навіть якби вона змогла так швидко навчитися стернувати. З того вона зовсім зажурилась, та незабаром утішилася, змотуючи в бухти талі й фали та збираючи розкидані на палубі кінці. До того ж їй треба було ще варити обід, стелити постелі, доглядати Вовка Ларсена. Закінчила вона свій робочий день, поприбиравши як слід у кают-компанії й кубрику.
Цілу ніч без зміни я стояв за штурвалом. Вітер дужчав поволі й невпинно, хвилі здіймалися все вище. О п’ятій ранку Мод принесла мені гарячої кави й печива, що спекла сама, а о сьомій я покріпився гарячим сніданком.
Цілий день сила вітру поволі й невпинно зростала, мовби він затявся віяти дедалі міцніше й міцніше, і все без упину. А "Привид" усе пінив хвилі, лишаючи позаду милю за милею, аж урешті я подумав, що ми вже робимо добрих одинадцять вузлів. Мені хотілося до останку використати потужний вітер і не скидати швидкості, але надвечір я відчув, що знесилився вже вкрай. Хоч як я досі загартувавсь і поздоровшав, проте тридцять шість годин за штурвалом були понад мою силу. Мод благала мене лягти в дрейф. Я й сам знав, що коли вітер і хвилі дужчатимуть отак ще й цілу ніч, то я потім не зможу вже покласти "Привида" в дрейф. Отже я, щойно смеркло, полегшено й воднораз розчаровано почав приводити шхуну до вітру.