Поки я споряджав фок-щоглу, Мод шила вітрила, завжди готова відкласти свою працю, щоб допомогти мені при потребі. Парусина була важка й цупка, і шити її Мод мусила гранчастою вітрильною голкою та морським наперстком. Її руки незабаром укрилися пухирями, але вона вперто працювала далі, а крім того, встигала ще варити їжу й доглядати хворого.
— Геть забобони! — сказав я в п’ятницю вранці.— Щоглу ставитимемо сьогодні.
Все було готове. Взявши талі гіка на брашпиль, я підняв щоглу, майже відірвавши її від палуби. Закріпивши ті талі, я взяв на брашпиль талі "ножиць", причеплені до вершка гіка. Кількох обертів корби вистачило, аби щогла відірвалась від палуби й повисла сторч.
Уклавши вільний кінець троса, Мод заплескала в долоні й закричала:
— Чудово! Чудово! На неї можна звірити життя!
Але раптом по її обличчі пробігла розчарована тінь.
— Щогла не над отвором,— сказала вона.— Чи не доведеться починати вдруге?
Я гордовито осміхнувся і, попустивши один розчал та підтягши другий, поставив щоглу якраз над середньою лінією палуби. Але й тепер вона не була ще над отвором. Знову той же невеселий вираз проступив на обличчі в Мод, і знову я гордовито осміхнувся і, маневруючи талями гіка та "ножиць", підтяг щоглу просто до отвору в палубі. Докладно пояснивши Мод, як опускати щоглу, я зійшов у трюм до степса.
Я гукнув їй, щоб вона починала, і щогла легко й точно пішла донизу. Прямісінько в чотирикутний отвір степса спускалася вона своїм чотирикутним кінцем, але, рухаючись, трохи повернулася навколо своєї осі, і чотирикутники не зійшлися. Проте я не розгубився. Гукнувши до Мод, щоб вона перестала опускати щоглу, я вибіг на палубу й бічним вузлом приладнав до щогли хват-талі. Передавши їхній кінець Мод, я знов зійшов у трюм і при світлі ліхтаря побачив, як щогла повільно обертається. Коли квадрати збіглися, Мод, закріпивши хват-талі, почала опускати щоглу, але за кілька дюймів до отвору щогла знов крутнулась. І знов Мод вирівняла щоглу хват-талями й опустила її ще. Квадрати зійшлися. Щогла стала в степс.
Я радісно закричав, і Мод прибігла поглянути. У жовтому світлі ліхтаря ми довго дивились на діло своїх рук. Потім глянули одне на одного, і наші руки зустрілися в міцному потиску. Мабуть, в обох у нас заблищали в очах сльози радості.
— Зрештою, не так воно й важко,—зауважив я.— Власне, весь клопіт був підготуватись.
— А все диво — здійснити,— додала Мод.— Мені аж віри не йметься, що цю величезну щоглу піднято й поставлено, що ви її витягли з води, перенесли й поставили на своє місце. Це праця титана!
— "І дечого багато винайшли вони",—почав я весело, та раптом загнувсь і глибше потяг носом повітря.
Я глянув на ліхтар. Він не чадів. Я знову принюхався.
— Щось горить! — сказала Мод упевнено.
Ми разом кинулись до трапа, але я випередив її й перший вибіг на палубу. Густий стовп диму піднімався з люка мисливського кубрика.
— Вовк іще не вмер! — буркнув я стиха й кинувся вниз, у той дим.
В тісному приміщенні надиміло вже так густо, що довелося пробиратись навпомацки. Страх перед Вовком Ларсеном так опанував мою уяву, що мені здалося, ніби безпорадний велетень ось-ось схопить мене руками за горлянку.
Я завагався, вже трохи не побіг назад, на палубу, але нараз згадав про Мод. На мить вона сяйнула переді мною така, як допіру в трюмі, при жовтому світлі ліхтаря,— теплі карі очі, блискучі від радісних сліз,— і я відчув, що ганебно втекти не можу. Душачись димом, я добувся до койки Вовка Ларсена й намацав його руку. Він лежав нерухомо, проте ворухнувся, коли я торкнув його за руку. Я обмацав його укривало й сінника, та ніяких ознак вогню не помітив. Але ж цей дим, що сліпив і душив мене, мусить звідкись іти! На хвильку я розгубився і, не знаючи, що робити, безпорадно метався туди й сюди. Ударившись об стіл, я отямився. Я розміркував, що паралізована людина могла запалити щось тільки десь поблизу, біля себе.
Я повернувся до Ларсенової койки і тут наштовхнувся на Мод. Хтозна-скільки вже вона пробула серед цього чаду.
— Йдіть на палубу! — наказав я рішуче.
— Але ж, Гамфрі!..— запротестувала вона якимсь чудним, хрипким голосом.
— Ні, йдіть, будь ласка! — гримнув я на неї.
Вона слухняно повернулася й пішла, а я раптом злякався: що, як вона не потрапить на вихід? Я кинувся навздогін; біля трапа її не було. Може, вона вже вибігла? Стоячи розгублено біля трапа, я раптом почув її тихий голос:
— Ой, Гамфрі, я заблудилася!
Вона стояла біля задньої стіни і, засліплена димом, помацки шукала вихід. Я вивів чи скорше виніс її аж на палубу. Чисте повітря здалось мені правдивим нектаром. Мод була напівзомліла; я поклав її на палубі, а сам знову кинувся вниз.
Певний, що горить десь недалеко від Вовка Ларсена, я зразу попрямував до його койки. Коли я почав мацати поміж укривал, щось гаряче впало мені на руку й опекло її. Швидко відсмикнувши руку, я нараз усе зрозумів. Крізь щілини в дошках верхньої койки він запалив сінника. Лівою рукою він владав ще доволі, щоб це зробити. Вогка солома, підпалена знизу, без великого допливу повітря тліла собі помаленьку. Коли я стяг сінника з койки, він розтрусився, падаючи, і враз спалахнув полум’ям. Затоптавши вогонь, я вискочив на палубу дихнути свіжим повітрям.
Кількох відер води було досить, аби загасити сінника, що горів посеред кубрика. За десять хвилин дим розійшовся, і я дозволив Мод спуститись вниз. Вовк Ларсен лежав непритомний, але свіже повітря скоро повернуло йому свідомість.
Ми ще поралися біля нього, коли враз він дав знак, що просить олівця й паперу.
"Прошу не заважати мені,―написав він,— я всміхаюся".
"Бачте, в мені ще є грудочка закваски",— дописав він трохи згодом.
— Я радий, що та грудочка вже така невеличка,— сказав я.
"Дякую,— написав він.— Але подумайте, наскільки ще вона має поменшати, перше ніж я помру!"
"І все ж, Гампе, я ще тут,—дописав він.—Тепер я мислю ясніше, ніж будь-коли досі! Ніщо не заважає мені. Повна зосередженість. Я весь тут, і навіть більше".
То була немов звістка з могильної темряви, бо тіло цього чоловіка зробилося йому своєрідним гробівцем. І там, у цьому химерному склепі, тріпотів і жив його дух. Він тріпотітиме й житиме, аж поки порветься остання нитка, що зв’язує його із зовнішнім світом, і коли вона порветься, то хто знає, як довго ще по тому зможе той дух тріпотіти й жити?