Мод уже підбігла до нас, коли його рука востаннє ворухнулась і відпустила мою горлянку. Я відкотився вбік і лишивсь лежати горілиць, відсапуючись та мружачись від сонця, що світило мені просто в обличчя. Тоді відшукав очима Мод; вона була бліда, але зовні спокійна й дивилась на мене з тривогою й полегкістю враз. Мій погляд зупинився на важкому кийку у неї в руках — то був той самий кийок, що ним били ми котиків. Мод помітила цей погляд і впустила кийка, немовби він пік їй руки. Серце мені тьохнуло з великої радості. Це ж справді моя подруга, що бореться разом зі мною і за мене, як боролися пліч-о-пліч із чоловіками жінки кам’яного віку! І в ній прокинулись інстинкти первісної людини, не до решти приспані культурою і тільки пом’якшені цивілізованим життям, тим єдиним життям, що вона знала досі.
— Люба моя! — скрикнув я, стаючи на ноги. За мить вона була вже в моїх обіймах і конвульсійно схлипувала в мене на плечі. Пригорнувши її до себе, я дивився на її пишні каштанові кучері, що блищали на сонці самоцвітно, ясніш за всі діаманти з царських скарбниць. Схиливши голову, я поцілував її кучері так ніжно, що вона й не відчула того.
Та враз твереза думка остудила мене. Зрештою, вона просто жінка, і тепер, коли небезпека минула, їй треба виплакатись на руках у свого оборонця чи в того, хто сам уникнув небезпеки. І якби то був не я, а батько її чи брат, усе було б так само. Та й час і місце не дуже пасують для освідчення, і я хотів заслужити більше право сказати їй про своє кохання. Я ще раз ніжно поцілував її волосся, відчуваючи, що вона вивільнюється з моїх обіймів.
— Цього разу напад справжній,— сказав я.— Як той, що відібрав йому зір. Спершу він прикидавсь і цим, мабуть, і прискорив напад.
Мод уже поправляла йому подушку.
— Стривайте,— сказав я.— Тепер він у нашій волі, то хай і надалі так буде. Віднині ми оселимось у кают-компанії. А Вовк Ларсен житиме в мисливському кубрику,
Я схопив його під пахви й потяг до трапа. Мод принесла мотузку. Я обв’язав його під пахвами, перевалив через поріг і спустив по східцях у кубрик. Покласти його на койку я не здужав, але вдвох із Мод спромігся спочатку підняти йому плечі й голову, а потім закинув на койку і його ноги.
Однак це було ще не все. Я згадав про нáручні, сховані в його каюті. Вовк Ларсен удававсь до них замість старих і незручних корабельних кайданів, коли треба було закувати котрогось провинного матроса. Отож ми скували йому руки й ноги. І вперше за багато днів я вільно зітхнув. Вийшовши на палубу, я відчув якусь незвичайну легкість — неначе гора звалилась мені з пліч. Я відчув також, що ми з Мод стали якісь ближчі. "Цікаво, чи й їй так здається?" — думав я, йдучи поряд неї до "ножиць", на яких висіла фок-щогла.
РОЗДІЛ XXXVII
Ми відразу ж перебрались на шхуну й розташувалися в колишніх наших каютах. Варити їжу ми тепер могли в камбузі. Вовк Ларсен був ув’язнений якраз учасно: та пора, що її можна б назвати бабиним літом, на цих високих широтах уже закінчилася, змінившись дощовитою та штормовою погодою. Ми влаштувалися дуже добре, а недосконала моя споруда з підвішеною до неї фок-щоглою надавала робочого вигляду шхуні й навіювала нам надію на відплиття.
Тепер, коли нам пощастило закувати Вовка Ларсена в кайдани, виявилося, що це вже й не потрібне. Другий напад уразив його ще тяжче, ніж перший. Мод відкрила те надвечір, коли спробувала його нагодувати. Він уже виявив ознаки свідомості, і вона заговорила до нього, але відповіді не дістала. Він лежав на лівому боці і, видно, дуже мучився. Та ось він засовавсь, повернув голову, відкрилось ліве вухо, доти притиснуте до подушки, і він відразу почув її й відповів. Мод кинулася до мене розповісти про все, що бачила.
Затуливши йому ліве вухо подушкою, я спитав, чи чує він мене, але він мовчав. Віднявши подушку, я знову звернувсь до нього, і він зараз же відповів.
— Чи знаєте ви, що ви оглухли на праве вухо? спитав я.
— Так,— відповів він тихо, хоч і виразно,— і це ще не все. Весь правий бік мені відняло. Він ніби омертвів. Я не можу ворухнути ні рукою, ні ногою.
— Знову прикидаєтесь? — сердито запитав я.
Він похитав головою, і губи йому скривились у якийсь чудний усміх. Рот перекривився, бо правий бік його лишавсь нерухомий. Осміхалась тільки ліва половина обличчя.
— То була остання витівка Вовча,— сказав він.— Мене паралізувало, і я вже ніколи не стану на ноги. О, тільки один бік уражено,— додав він, ніби здогадавшись, що я підозріливо поглянув на його ліву ногу, яку він ту мить підібгав, напнувши коліном укривало.
— Не пощастило мені,— провадив він.— Я хотів був спершу послати на той світ вас, Гампе, і думав, що на це мені ще стане сили.
— Але чому? — спитав я з жахом і цікавістю воднораз.
Знову подоба усміху скривила йому рот, і він сказав:
— А просто, аби відчувати, що живеш і дієш, аби до кінця бути найбільшою грудкою закваски, аби, врешті, зжерти вас. А помирати так...
Він знизав плечима чи радше спробував знизати, бо ворухнулося тільки ліве плече. Як і усміх, рух його пліч був однобокий.
— Але що з вами, як ви гадаєте? На що ви слабуєте? — запитав я.
— Мозок,— відповів він зразу.— Це той клятий головний біль довів до такого.
— То був симптом,— сказав я.
Він кивнув головою.
— Що я можу гадати? Я зроду ні разу не хворів. Щось, певне, сталося з мозком. Якась пухлина, рак абощо, не знаю, тільки воно жере й руйнує мій мозок, уражає нервові центри, з’їдає поволі, клітину по клітині... Отож і біль такий.
― Рухові центри також ушкоджено,—підказав я.
— Здається, так. Все прокляття в тому, що я мушу лежати тут з непотьмареним розумом, при повній свідомості, знаючи, що віддаю кінці, помалу втрачаю зв’язок зі світом, відриваюся від нього. Я не бачу, слух і чуття дотику теж покидають мене, незабаром я перестану й розмовляти, а проте весь час буду тут живий, сповнений бажання діяти, але безсилий.
— Коли ви кажете, що будете тут, то йдеться, либонь, про вашу душу,— зауважив я.
— Бридня! — відрубав вій.—Це просто означає, що вищі мозкові центри у мене ще не вражені. Я ще не втратив пам’яті, можу думати, міркувати. Коли цього не стане, я сконаю. Мене не стане. Душа?..