— Але яка ж може бути небезпека тепер, коли він осліп? — запитала вона.
— Я на нього ніколи не зміг би звіритись,— сказав я,— а тепер, як він осліп,— і поготів. Від безпорадності він ще зліший. Знаєте, що я зроблю завтра? Завезу невелику кітву й відштовхну шхуну від берега. Щоночі, як ми повертатимемось шлюпкою на берег, містер Вовк Ларсен лишатиметься на судні в'язнем. Отже, це остання ніч, що ми маємо стояти на варті, а тому й легше нам її перебути.
Ми прокинулися рано, і коли розвидніло, вже доїдали сніданок.
— Ой, Гамфрі! — зойкнула розпачливо Мод і враз затнулась.
Я глянув на неї. Вона прикипіла очима до "Привида". Я також подивився туди, але нічого надзвичайного не помітив. Вона обернулась до мене, а я дивився на неї зовсім безтямно.
— "Ножиці",— сказала вона, і голос їй затремтів.
Про них я й забув! Я глянув знову: "ножиць" не було.
— Якщо він...— процідив я люто.
Мод співчутливо поклала свою руку на мою і промовила:
— Доведеться починати все спочатку.
— О, повірте мені, мій гнів не вартий нічого, я не можу вбити навіть мухи,— осміхнувсь я гірко.— І найгірше те, що він це знає. Ваша правда. Коли він поломив "ножиці", мені нічого більше не залишається, як починати все знову... Тільки відтепер я ночами вартуватиму на шхуні,— випалив я за хвилину.— І якщо він ще почне...
— Але ж мені страшно буде зоставатися самій цілу ніч на березі,— сказала Мод, коли я трохи отямився.— Куди було б краще, якби ми поладнали і він допомагав би нам. Ми могли б усі з вигодами жити на шхуні.
— І житимемо,— відрубав я ще сердито: я все не міг змиритися з думкою, що моїх "ножиць" більше не існує.—Так воно й буде, ми з вами житимемо на шхуні, хоч ладнатиме з нами Вовк Ларсен, хоч ні. Це просто дитинячий вибрик, що він зробив,— сказав я згодом, уже сміючись.— Та й я серджусь на нього, мов дитина.
А проте, коли ми піднялися на шхуну й побачили, якої руїни наробив Вовк Ларсен, у мене аж серце защеміло. Моя споруда зникла геть цілковито. Розчали з обох боків поперерубувано, гафель-гарделі порізано на шматки. Ларсен знав, що я не зумію сточити їх. Лихе передчуття охопило мене. Я кинувсь до брашпиля. Його було зіпсовано. Ми з Мод зажурено перезирнулися. Потім я підбіг до борту. Щогли, гіки й гафелі, що я позвільняв від уривків снастей, зникли. Ларсен намацав кодоли, які утримували їх, і відв’язав, щоб пустити за водою весь рангоут.
На очі в Мод набігли сльози, і я певен, що це з жалю до мене. Я сам ладен був заплакати. Розвіялись-бо наші надії спорядити "Привида"! Вовк Ларсен виконав свою роботу добре. Я сів на закраїну люка й у розпачі сперсь головою на руки.
— Він вартий смерті! — простогнав я.— Але хай мені бог простить, я не годен стати йому катом.
Підійшла Мод, погладила мене рукою по голові, наче дитину, і сказала:
— Ну, не журіться, все буде гаразд. Тут наша правда, і все буде гаразд.
Я пригадав Мішле й схилив голову до неї; і справді я знову почувся сильним. Ця благословенна жінка була для мене невичерпним джерелом сили. Чого нам журитися? Все це лишень затримка. Відплив не міг занести щогли далеко в море, а вітру не було. Отже, просто доведеться зайвину попрацювати, аби розшукати їх і притягти назад. До того ж це ще й наука. Тепер я знав, чого можна сподіватися від Ларсена. А він міг би завдати нам і більшої шкоди, якби дочекавсь, поки ми майже закінчимо свою роботу.
— Он він іде,— шепнула мені Мод.
Я звів очі. Вовк Ларсен неквапно йшов попід лівим бортом по юту.
— Не звертайте на нього уваги! — шепнув я їй.— Він хоче довідатись, як ми все це сприйняли. Нічим не показуйте йому, що ми горюємо. Такої втіхи він від нас не діжде. Роззуйтесь і візьміть черевики в руки.
І ось ми почали гратися з сліпим у піжмурки. Поки він ішов до нас попід лівим бортом, ми проскочили правим і стали стежити за ним з юта; він повернувся й рушив до нас на корму.
Він, напевно, якось здогадався, що ми на судні, бо впевнено сказав: "Доброго ранку"— і почекав на відповідь. Тоді поплентався на корму, а ми проскочили наперед.
— Таж я знаю, що ви на шхуні! — гукнув він, і я побачив, як він напружено прислухається.
Він нагадував мені великого пугача, що пугикне голосно і прислухається, чи не шелестить де сполохана здобич. Але ми не шелестіли, ми рухалися тільки тоді, коли й він рухався. Так ми й бігали по палубі, взявшись за руки, наче двоє дітей, що за ними ганяється злий людожер із казки, поки Вовкові Ларсенові те видимо набридло і він пішов до себе в каюту. В наших очах світилася радість, ми насилу стримували сміх, коли, повзувавшись, перелазили через борт і сідали в шлюпку. Зазирнувши в ясні карі очі Мод, я забув про ту шкоду, що він нам заподіяв, і пам’ятав тільки одне — що я люблю її і що з нею я знайду в собі силу прокласти шлях назад до великого світу.
РОЗДІЛ XXXVI
Два дні ми з Мод снували в шлюпці по морю та оглядали узбережжя, шукаючи зниклий рангоут. Але його ніде не було. Та на третій день нам пощастило знайти все, геть усе, навіть "ножиці", і то в щонайнебезпечнішому місці, де бурун бився об страшний південно-західний мис. От де нам довелося попрацювати! Першого дня ми, вкрай змучені, повернулися до нашої бухточки вже на смерканні, тягнучи на буксирі грот-щоглу. Стояв мертвий штиль, і ми мусили гребти дюйм за дюймом усю дорогу.
Ще один день тяжкої й небезпечної праці — і обидві стеньги знов у бухті. Третього дня роботи мені урвався терпець, і я зв’язав докупи фок-щоглу, обидва гіки та обидва гафелі в якийсь ніби пліт. Вітер був ходовий, і я хотів, скориставшись із нагоди, дотягти все зразу під вітрилами. Але вітер підвів нас: він раптом стих, а на веслах ми посувалися не швидше за слимака. Невесела то була робота — налягати щосили на весла й відчувати, що стоїш на місці, бо ззаду волочиться важкий хвіст.
Вже поночіло, а тут, як на лихо, вітер повіяв просто в лице. Ми не тільки перестали посуватись уперед, але нас почало зносити назад, у море. Я змагався з вітром, налягаючи на весла, аж поки зовсім вибився з сили. Бідна Мод, що її я ніколи не вмів умовити, аби не перевтомлювалася, лежала знесилена на дні шлюпки. Та й я зморився. Мої порепані, набряклі руки не годні були вже тримати весла. Боліли плечі й суглоби. Хоч я й добре пообідав опівдні, але вже так виробився, що з голоду аж паморочилося в голові.