— Прізвище не ірландське,— буркнув капітан,— О’Тул або Маккарті краще пристало б до твоєї пики. Певно, підсипався до твоєї матері якийсь ірландець.
Я бачив, як хлопець стиснув кулаки і від гніву в нього побагровіла шия.
— Та хай,— вів далі Вовк Ларсен.— Ти, певно, маєш поважні причини, щоб забути своє прізвище; але це не моє діло, поки ти добре справуєшся. Ти, звичайно, з Телеграф-Гілу 3. По твоїй пиці видно. Упертий і нахабний. Знаю вашу породу. Тут у мене треба викинути ці штуки з голови. Зрозумів? Через кого ти наймався, до речі?
— Через Маккріді і Свенсона.
— Сер! — гримнув Вовк Ларсен.
— Через Маккріді і Свенсона, сер,— поправився юнга, але в очах йому спалахнув злий вогник.
— Хто одержав завдаток?
— Вони, сер.
— Так я й думав. А ти, мабуть, іще з біса радий був. Бо інакше б ти не втік так легко від деяких добродіїв, що розшукують тебе.
Парубок умить обернувся на лютого звіра. Тіло його вигнулося, немов готуючись до стрибка, лють спотворила йому обличчя, і він прохрипів:
— Ну, це вже...
— Що, що? — перепитав Вовк Ларсен з особливою лагідністю в голосі, так ніби його дуже цікавило, що він почує далі.
Парубок завагався і врешті стримався:
— Нічого, сер. Я мовчу, я нічого не сказав.
— Ось ти й показав, що я таки не помилився,— задоволено осміхнувся капітан.— Скільки тобі років?
— Оце минуло шістнадцять, сер.
— Брешеш! Тобі вже вісімнадцять стукнуло. Навіть на цей вік ти занадто великий, та й м’язи в тебе, як у жеребця. Забирай своє манаття і йди на бак. Тепер ти матрос. Маєш підвищення, чуєш?
Не чекаючи хлопцевої згоди, капітан повернувся до матроса, що саме кінчав зашивати мерця.
— Йогансене, ти знайомий з навігацією?
— Ні, сер.
— Ну, дарма. Ти будеш за помічника. Збереш свої пожитки й перейдеш у каюту на його койку.
— Слухаюсь, сер,— радісно відповів Йогансен, повернувся і пішов.
Та колишній юнга все стояв нерухомо.
— А ти чого чекаєш? — спитав Вовк Ларсен.
— Я не наймався за матроса, сер,—була відповідь, я наймався за юнгу. Я не хочу служити матросом.
— Забирай свої речі і негайно ж на бак!
Цього разу наказ Вовка Ларсена пролунав категорично. Але юнак дивився спідлоба і не рушав з місця.
І тут удруге Вовк Ларсен появив свою страшну силу. Це скоїлося несподівано і тривало яких дві секунди. Стрибнувши футів на шість, не менше, він опинився біля юнака і вдарив його кулаком під здухвину. Ту саму мить, наче мене теж хтось ударив, і мені заболіло під грудьми. Я згадую про це, щоб показали, які чутливі були тоді мої нерви і які незвичні були для мене такі брутальні сцени. Юнга,— а він важив принаймні сто шістдесят п’ять фунтів,— скрутився. Тіло його повисло в Ларсена на кулаці, немов мокра ганчірка на палиці. Потім він злетів у повітря, окреслив коротку дугу і гепнувся головою та плечима об палубу. Там він і лишився лежати, скорчений від болю.
— Ну? — спитав Ларсен мене.— А ви як?
Я глянув на шхуну, що наближалася до нас і вже була майже поруч, не далі як за двісті ярдів. То було гарненьке на вигляд, чепурне суденце. На одному з вітрил видніли великі чорні цифри; пригадавши малюнки, які мені колись доводилось бачити, я зрозумів, що це лоцманський бот.
— Що то за судно? — спитав я.
— Лоцманський бот "Леді Майн",— сердито відповів капітан.— Здихався своїх лоцманів і вертається до Сан-Франциско.
При такому вітрі він буде там годин за п'ять-шість...
— Тоді, будь ласка, подайте йому сигнал, щоб мене забрали на берег.
— На жаль, моя сигнальна книга впала за борт,— сказав він, і серед мисливців, що стояли гуртом, почувся сміх.
Я розмірковував хвилину, дивлячись йому просто у вічі. Я допіру бачив, як суворо він повівся з юнгою, і знав, що зі мною він, певно, вчинить те ж саме, коли не гірше. Отож, кажу, я розміркував, а потім зробив те, що вважаю за найсміливіший у своєму житті вчинок. Я підбіг до борту і, махаючи руками, закричав:
— Агов, "Леді Майн"! Візьміть мене на берег! Тисячу доларів плачу!
Я чекав, не зводячи погляду з двох чоловіків за штурвалом,— один з них кермував, другий підніс рупор до рота.
Я не повертав голови, хоч сподівався кожної хвилини смертельного удару ззаду від цього чудовиська в людській подобі. Нарешті, через якусь хвилю, що мені здалася за вічність, не витримавши тої напруги, я оглянувся. Він не рухавсь. Він стояв так, як і раніше, ледь похитуючись у такт суднові, і запалював сигару.
— В чому справа? Сталося що? — почулося з "Леді Майн".
— Так! — закричав я що було духу.— Рятуйте! Тисячу доларів, якщо візьмете мене на берег!
— Трохи перебрали хлопці у Фріско, хильнули за здоров’я команди! — гукнув тоді Вовк Ларсен.— А цей,— він тицьнув на мене пальцем,— насмоктався, аж йому ввижаються морські змії та мавпи.
Чоловік на "Леді Майн" засміявся в рупор. Лоцманський бот розминувся з нами.
— Всипте йому там і від нас! — долетів останній крик, і двоє чоловіків замахали на прощання руками.
Я в розпачі перехилився через поруччя, не спускаючи з очей гарненької шхуночки, а смуга морської води, що розділяла обоє суден, все ширшала й ширшала... Та, друга, шхуна буде в Сан-Франциско за п’ять-шість годин! Я думав, що в мене голова лусне. До горла підступав клубок, несамовито билося серце. Кучерява хвиля вдарилася об борт і плеснула на мене солоною водою. Шарпонув вітер, і "Привид" накренився на завітряний борт. По палубі, шиплячи, побігла хвиля.
Оглянувшись, я побачив, як юнга насилу підводиться на ноги. Його бліде, як полотно, обличчя перекривилось від болю. Видно, йому було зовсім зле.
— Ну, Лічу, ідеш на бак? — спитався Вовк Ларсен.
— Іду, сер,— відповів приборканий хлопець.
— А ти? — обернувся Ларсен до мене.
— Я даю вам тисячу...— почав я, та він урвав мене:
— Годі! Ви будете, нарешті, виконувати обов’язки юнги? Чи хочете, щоб я прибрав вас до рук?
Що я мав робити? Коли він мене налупцює, а то й на смерть заб’є — хіба від цього що мені прибуде? Я пильно подивився в його безжальні сірі очі. Вони здавалися гранітними — так мало було світла й тепла в душі цієї людини. В очах у деяких людей можна бачити порухи душі, але це були очі похмурі, холодні, сірі, як саме море.
— Ну?
— Гаразд,— сказав я.