В самій середині табуна ревіт стояв просто жахливий, аж у голові дудніло. Я спинився й осміхнувся, підбадьорюючи Мод, бо заспокоївся швидше за неї. Видно було, що страх її ще не перейшов. Вона підступила ближче до мене й скрикнула:
— Я страшенно боюся!
А я вже не боявся. Хоча вражіння від першої зустрічі з котиками було ще цілком свіже, сумирна поведінка цих тварин заспокоїла мене. Мод, одначе, вся тремтіла.
— Я й боюся і не боюся,— прожебоніла вона тремтячими губами.— Це моя жалюгідна плоть боїться, а не я.
— Нічого, нічого,— підбадьорював я, несвідомим рухом захисника обіймаючи її за плечі.
Ніколи мені не забути припливу мужності, що я враз відчув у собі тієї миті. В мені озвались первісні інстинкти, і я відчув себе чоловіком, оборонцем кволих, самцем-бойовником. І що найприємніше — я відчув себе оборонцем жінки, яку любив. Мод горнулася до мене, ніжна й тендітна, мов лілея, і коли вона перестала тремтіти, мене ніби сповнило незмірною силою. Я ладен був стати до бою з найлютішим самцем табуна і знав, що якби він напав на мене, я б не злякався і не оступився, а напевне б забив його.
— Зі мною вже все гаразд,— промовила вона, вдячно подивившись мені у вічі.— Ходімо далі.
Свідомість того, що моя сила заспокоїла Мод і збудила в ній довіру та певність, сповнила мене буйною радістю. В мені, аж надміру цивілізованій людині, нараз прокинулась сама юність людського роду, і я наче сам переживав життя своїх прадавніх забутих предків, мисливців із дикого пралісу. І за це я маю дякувати Вовкові Ларсенові, думав я, йдучи з Мод стежкою поміж гаремів.
Пройшовши чверть милі, ми натрапили на "холостяків" — молодих самців, що жили собі самотньо і набиралися сили на той час, коли їм доведеться пробивати собі шлях у лави щасливців.
Далі все пішло гаразд. Я немовби давно знав, що і як треба робити. Я кричав, махав кийком, навіть підпихав ледачих, поки не відокремив десятків зо два "холостяків" від гурту. Коли котрийсь із них пробував вернутись до води, я заступав йому дорогу. Мод теж завзято допомагала мені, покрикуючи на них та махаючи поламаним веслом, хоч я й помічав, що не одному котикові, кволішому й безпораднішому, вона давала змогу вислизнути. Зате я помітив також, що, коли котрийсь, грізно вишкіривши зуби, намагався прорватися назад, очі їй спалахували й блищали, і вона спритно вдаряла його своїм кийком.
— О, як це захоплює! — скрикнула Мод, зупинившись перепочити, вкрай знесилена.— Мені треба сісти.
Поки вона відпочивала, я відігнав ярдів на сто далі невеличку черідку, що в ній, завдяки доброму серцю Мод, уже залишилося тільки дванадцять котиків. Коли вона підійшла до мене, я вже перебив звірів і почав їх білувати. За годину ми, навантажені шкурами, гордо простували стежкою поміж гаремів назад. Ми ще двічі спускалися цією стежкою до моря, поки я вирішив, що в нас уже досить шкур, аби вкрити хатину. Я підняв вітрило, вивів шлюпку з бухти, і незабаром ми були вже в своїй бухточці.
— Ми наче додому приїхали,— сказала Мод, коли шлюпка врізалася в берег.
Я аж стрепенувся,— так це в неї вийшло щиро й природно,— і відповів:
— Мені здається, що я завжди жив цим життям. Світ книжок і книжників немовби дуже далекий і нереальний, наче то був сон, а не дійсність. А певно ж — я ціле життя тільки те й робив, що полював, бився, нападав. І ви теж ніби весь час були в цьому моєму житті. Ви...— я мало не сказав: "Моя дружина, моя подруга", але вчасно похопився й закінчив досить банально: —...ви таки стійко зносите труднощі.
Однак її вухо вловило фальш. Вона зрозуміла, що я не висловив своєї думки, і швидко скинула на мене оком.
― Не те. Ви щось інше хотіли сказати...
— Що американська міс Мейнел жила життям дикунки і цілком пристосувалася до цього,— відповів я спокійно.
— О! — тільки й промовила вона, але в її голосі,— я ладен присягтися,— прозвучала нотка розчарування.
Ці слова "моя дружина, моя подруга" весь день і що багато днів по тому бриніли у мене в душі. Та найголосніші були вони того вечора, коли я стежив, як вона знімає з жару мох, роздмухує багаття й варить вечерю. Ті прадавні, одвічно людські слова, мабуть, розбуркали в моїй крові такі самі прадавні, первісні, дикунські інстинкти. Тому вони й стрепенули мене так. Лежачи, я нишком проказував їх знову й знову, аж поки заснув.
РОЗДІЛ XXXI
— Тхнутиме не дуже приємно,— сказав я,— але тепло держатиме і не пропускатиме дощу й снігу.
Ми оглядали покрівлю, зроблену з котикових шкур.
— Хатина непоказна, та для життя придатна, а це головне,— казав я далі, напрошуючись на похвалу.
Мод заплескала в долоні й оповістила, що дуже задоволена.
— Тільки тут темно,— за хвилину мовила вона, і плечі їй несамохіть здригнулися.
— Ви ж могли нагадати про вікна, коли я виводив стіни,— відказав я.— Хатина будувалася для вас, тож ви мали б подумати, що вам потрібне світло.
— Але ж я ніколи не бачу очевидних речей,— засміялася вона.— До того ж дірку в стіні можна пробити коли завгодно.
— Ваша правда. Про це я не подумав,— відповів я, поважно киваючи головою.— Але чи подбали ви про те, щоб замовити шибки? Зателефонуйте до фірми — Ред-44-51, якщо не помиляюсь,— і скажіть їм, який розмір і яке скло вам потрібне.
— Тобто...— почала вона.
— Тобто вікна не буде.
Темно й непривітно було в тій халупі, яка в цивілізованій країні прийшлася хіба б на свининець. Але для нас, що стільки натерпілись у відкритій шлюпці, то був затишненький куточок. Після новосілля, відсвяткованого при світлі бавовняного гнота, натопленого в котиковому лої, ми взялися заготовляти м’ясо на зиму та будувати другу хатину. Полювання вже стало для нас зовсім простою справою. Ми виїздили вранці й верталися опівдні з шлюпкою, повною забитих котиків. Поки я будував хатину, Мод витоплювала лій з котикового сала й підтримувала невеличкий вогонь, обдимлюючи м’ясо. Я колись чув, як в’ялять яловичину в центральних штатах, і ми, порізавши м’ясо наших котиків на тоненькі смужки, вішали їх над димом, де вони чудово провуджувались.
Другу хатину було легше ставити, бо я прибудовував її до першої, і для неї вистачало трьох стін. І все ж то була важка робота. Ми з Мод працювали від світу й до смерку, скільки ставало сили, і як заходила ніч, падали в свої постелі й засинали мертвим тваринним сном. І все ж Мод запевняла, що за все своє життя вона ніколи не почувалася краще, ніколи не була здоровша, як тепер. Зі мною так воно й було, але за неї я весь час боявся: коли б вона, тендітна, як лілея, не зломилась. Дуже часто, знеможена вкрай, вона своїм звичаєм лягала навзнаки на пісок і так відпочивала, набираючись сили. А тоді вставала і знову бралася до тої самої важкої роботи. Я дивувався, звідки в неї береться така сила.