— Може, я й навчився стояти на власних ногах,— відрубав я.— Але я ще не вмію топтати ними інших.
Ларсен презирливо глянув на мене.
— Тоді ваше перевиховання ще не закінчене,— сказав він сухо й повернувся до неї: — Ми тут на "Привиді" дуже гостинні, містер Ван-Вейден уже переконався. Ми робимо все, щоб наші гості почувались як удома, еге ж, містере Ван-Вейдене?
— Авжеж, вони навіть чистять картоплю і миють посуд,— відповів я,— не кажучи вже про те, що їх інколи на знак особливої приязні душать за горлянку.
— Прошу вас, не складіть собі зі слів Ван-Вейдена хибного уявлення про нас,— докинув він нібито стурбовано.— Ви ж бачите, міс Брустер, що він носить кортика за поясом, а це, гм, зовсім незвичайна річ для помічника капітана. Хоч узагалі містер Ван-Вейден чоловік дуже достойний, але іноді він буває — як би то сказати...— ну, незлагідний, чи що, і доводиться вдаватись до крутих заходів. Він цілком розважна й чесна людина, коли в спокійному настрої, як оце зараз, і тому не буде тепер заперечувати, що лишень учора він погрожував убити мене.
Мені аж дух заперло, а очі мої, певно, вогнем загорілися. Він показав на мене:
— Подивіться на нього. Він насилу стримується в вашій присутності. Звісно, не звик до товариства дам. Треба мені озброюватись, як виходитиму з ним на палубу.
Він скрушно похитав головою, промимривши:
— Негарно, негарно...
Мисливці так і покотилися з реготу.
Хрипкі моряцькі голоси, їхній брутальний сміх у тісному приміщенні лунали якось дико. Дике було й усе довкола, і, дивлячись на цю жінку, таку не схожу на всіх нас, я вперше зрозумів, до якої міри я сам принатурився до цих людей. Я знав їх, знав, що вони думають, чим живуть, бо сам став один з них, жив їхнім мисливським життям, їв їхню мисливську їжу, думав про їхні мисливські справи. Мене вже ніщо тут не вражало: ні простий одяг, ні брутальні обличчя, ні дикий регіт, ні хитання стін у каюті, ані гойдання морських ламп.
Намазуючи маслом скибку хліба, я ненароком спинив погляд на своїй руці. Щиколотки пообдирані, всі у виразках, пальці понапухали, під нігтями бруд. Я відчував, що борода в мене наче віхоть, знав, що рукав куртки розірвано, що на комірі моєї синьої сорочки бракує гудзика. Кортик, що про нього згадував Вовк Ларсен, стримів у мене з-за пояса. Звісно, то була цілком природна річ, але наскільки природна, я й не уявляв досі, аж ось тепер, глянувши на нього її очима, я зрозумів, яке чудне й дике мусило здаватися все це їй.
Але вона відчула іронію в словах Вовка Ларсена і знову співчутливо глянула на мене. Однак у погляді в неї була й розгубленість: та іронія зовсім збила її з пантелику.
— Може, мене могло б забрати якесь судно, що нам спіткається? — запитала вона.
— Тут не буває суден, опріч таких самих промислових шхун, як наша,— так відповів Вовк Ларсен.
— Але ж я не маю в що вдягтися, взагалі нічого не маю,— сказала вона.— Ви, здається, забули, сер, що я не чоловік, а жінка і не звикла до такого бурлацького життя, як оце, що у вас і ваших людей.
— Що скорше ви звикнете до нього, то краще,— відказав він. Потім додав: — Я дам вам матерії, голку та ниток. Гадаю, що це не буде для вас занадто страшна або важка справа — пошити собі сукню чи дві.
Вона скривила уста, немовби показуючи, що не вміє шити. Я добре бачив, що вона спантеличена й злякана, але мужньо силкується те приховати.
— Ви, мабуть, як і містер Ван-Вейден, звикли, щоб на вас хтось інший працював. Ну, а я думаю, що вам не повідпадають руки, коли ви дещо зробите самі для себе. До речі, з чого ви живете?
Вона глянула на Вовка Ларсена з неприхованим подивом в очах.
— Я не хочу образити вас, повірте мені. Люди їдять, тому вони мусять якось заробляти собі на їжу. Ось ці люди, щоб мати на хліб, стріляють котиків, задля того ж таки і я плаваю на цій шхуні, а містер Ван-Вейден, принаймні тепер, заробляє свій гіркий хліб, допомагаючи мені. А що робите ви?
Вона знизала плечима.
— Ви самі заробляєте собі на прожиток чи вас годує хтось інший?
— Боюся, що майже все моє життя мене годували інші,— засміялася вона, відважно намагаючись потрапити в тон його іронії, хоч я бачив, що в очах її, звернених на Вовка Ларсена, засвітивсь і все зростає жах.
— Мабуть, і постіль вам стелив хтось інший?
— Стелила я й сама,— відповіла вона.
— Дуже часто?
Вона скрушно захитала головою, удаючи вжарт каяття.
— Чи знаєте ви, як поводяться в Сполучених Штатах із бідаками, що, як от і ви, не заробляють собі на хліб?
— Я в таких справах невіглас,— призналась вона,— А як же там поводяться з ними?
— Їх кидають до в’язниці. Коли людина не може заробити собі на шматок хліба, це вважається за злочин і називається волоцюзтвом. Якби я був містер Ван-Вейден, що завжди торочить про право й справедливість, я запитав би вас, чи справедливе те, що ви живете, нічого не роблячи?
— Але як ви не містер Ван-Вейден, то я не повинна відповідати, авжеж?
Вона звела на нього сповнені жаху очі, й жаль шпигнув мене в серце. Треба було якось утрутитись і звести розмову на щось інше.
— Чи ви зроду заробили бодай долар, один долар власною працею? — з тріумфом у голосі, мов грізний обвинувач, спитав він, наперед знаючи її відповідь.
— Був такий випадок,— відповіла вона тихо, і я мало не зареготав, побачивши розчароване обличчя Вовка Ларсена.— Я пригадую, як я була ще мала, мій тато одного разу дав мені долар за те, що я п’ять хвилин посиділа тихо.
Він поблажливо всміхнувся.
— Але це було давно,— провадила вона далі.— І навряд чи ви вимагатимете від дев’ятирічної дівчинки, щоб вона заробляла собі на прожиток... Зате тепер,— додала вона, помовчавши хвильку,— я заробляю десь із тисячу вісімсот доларів на рік.
Як на команду, всі повідривали очі від тарілок і втупилися в неї. Та й було на що подивитися: жінка, що заробляє тисячу вісімсот доларів! Вовк Ларсен не крив свого захвату.
— Помісячно чи відрядно? — запитав він.
— Відрядно,— зразу відповіла вона.
— Тисяча вісімсот,— почав вираховувати він.— Це сто п’ятдесят доларів на місяць. Ну що ж, міс Брустер, і ми на "Привиді" не скнари. Вважайте себе на платні весь час, поки ви з нами.