— Дякую, сер,— тільки й вимовив він, зникаючи в темряві.
Другого дня ми не знайшли шлюпки номер три, а разом з нею зникли Джонсон та Ліч. Зникли також анкерки з водою і ящики з провізією з усіх шлюпок, а також постелі й скриньки обох утікачів. Вовк Ларсен шаленів. Він поставив вітрила і помчав на вест-норд-вест. Двоє мисливців весь час були на салінгу й оглядали море в біноклі, а сам він ходив по палубі, наче розлютований лев. Він надто добре знав мою прихильність до втікачів, щоб послати мене дозорцем.
Вітер був ходовий, але поривчастий, і знайти серед синього безмежного простору малесеньку шлюпчину було не легше, ніж відшукати голку в скирті сіна. Але Вовк Ларсен гнав "Привид" швидко, як лишень міг, намагаючись відрізати втікачів від суходолу. Коли, за його розрахунками, він випередив їх, шхуна почала крейсувати впоперек гаданого шляху втікачів.
Вранці третього дня, ледве пробило вісім склянок, Смок гукнув із салінга, що бачить шлюпку. Всі з’юрмились біля борту. Різкий вітер віяв зі сходу, щоразу дужчий. І ось із завітряного боку в сріблі ранкового сонця мигнула й зникла чорна цятка.
Ми змінили курс і попрямували до неї. Важко було мені на серці, якось аж млосно: що ж тепер буде? Я побачив, як заблищали тріумфом очі Вовка Ларсена; все попливло мені перед очима, і мене охопило нестримне бажання кинутися на цю людину. На думку про те, що чекає Ліча й Джонсона, коли їх спіймають, я просто знавіснів. Пам’ятаю, що я вскочив у мисливський кубрик, мов очманілий, схопив набиту рушницю й хотів був уже вибігти на палубу, коли до мене долетів здивований вигук:
— Там їх аж п’ятеро!
Я затремтів і сперся на трап, а голоси на палубі підхопили ті слова. Мені підігнулися коліна, я сів на східці, уже отямившись, але весь отерплий від свідомості трохи-трохи не доконаного вчинку. Я подякував подумки своїй долі, поставив на місце рушницю і прослизнув назад на палубу.
Моєї відсутності ніхто не помітив. Шлюпка була вже досить близько від нас, і я побачив, що вона значно більша, ніж звичайні мисливські шлюпки, і зовсім не така з вигляду. Коли ми підійшли ближче, на ній згорнули вітрило й зняли щоглу. Весла були в кочетах, а люди в шлюпці чекали, поки ми ляжемо в дрейф і візьмемо їх на шхуну.
Смок, що спустився на палубу і стояв поруч зі мною, значуще чмихнув. Я запитливо глянув на нього.
— Оце-то номер! — протяг він.
— А в чому річ? — спитав я.
Він знов пирснув сміхом.
— Хіба ви нічого не бачите, онде на кормі? Щоб мені більш ані котика не вбити, коли то не жінка!
Я придивився пильніше, але не міг добрати як слід нічого, аж поки не загукали про те всі навкруги. У шлюпці було четверо чоловіків, а п’ята, безперечно, жінка. Ми всі захвилювались, опріч Вовка Ларсена, виразно розчарованого тим, що це не наша шлюпка з двома жертвами його мстивості.
Ми спустили бом-клівер, перенесли на навітряний борт клівер і грот і лягли в дрейф. Весла вдарили по воді, і за кілька вимахів шлюпка підійшла до борту шхуни. Аж тоді я виразно побачив жінку. Вона закуталась у довгий плащ, бо ранок був холодний. Видніло тільки її обличчя та ясно-каштанові кучері, що вибивалися з-під морського кашкета. Жінка мала великі, блискучі карі очі, ніжні повні губи, правильний овал обличчя, червоного, пошерхлого від сонця й вітру.
Вона видалася мені істотою з іншого світу. Я відчув, що мене тягне до неї, як зморену голодом людину до хліба. Я ж так давно не бачив жінки! Приголомшений цим дивом, я забув про все на світі, про свої обов’язки помічника теж, і навіть не допомагав узяти врятованих на борт. Коли один з матросів підняв її і передав Вовкові Ларсенові в простягнені руки, вона глянула на наші зацікавлені, здивовані обличчя й усміхнулась так приязно й лагідно, як може всміхатися тільки жінка. Давно я не бачив жіночої усмішки, я вже встиг і забути, що таке існує на світі.
— Містере Ван-Вейдене!
Голос Вовка Ларсена гостро вернув мене до тями.
— Проведіть, будь ласка, цю пані вниз та подбайте, щоб її влаштувати вигідно. Хай приготують вільну каюту з лівого борту. Доручіть це кокові. Та поміркуйте, як помогти дамі — у неї ж спечене обличчя.
Він зразу ж відвернувся від нас і заходився розпитувати врятованих чоловіків. Шлюпку покинули серед хвиль, хоч один із урятованих сказав, що це ганьба — залишати шлюпку в морі, коли Йокогама так близько.
Мене брав якийсь дивний острах, коли я проводжав ту жінку. І від того я поводився незграбно. Мені здавалося, що я вперше збагнув, яке ніжне й тендітне створіння жінка. Коли я взяв її за руку, щоб допомогти зійти вниз, мене просто вразило: яка ж малесенька ця ручка! Та й сама вона була струнка й тоненька, як багато жінок,—а мені вона видалась і зовсім звійна, і я боявся, що розчавлю її руку, тримаючи в своїй. Ось яке, по щирості, було моя перше вражі́ння від так давно не баченої жінки взагалі й від Мод Брустер зокрема.
— Не турбуйтеся так за мене,— запротестувала вона, коли я посадовив її в крісло Вовка Ларсена, квапливо приволікши його з капітанської каюти.— Сьогодні вранці ми щохвилини сподівалися побачити землю; певно, до вечора судно буде вже в порту. Авжеж-бо?
Її спокійна впевненість спантеличила мене. Як з’ясувати їй становище, розповісти про незвичайного капітана, що блукав по морю, наче злий дух, і загалом про все, що я бачив і зазнав за кілька місяців, перебутих на судні? Я відповів, не криючись:
— Якби на цьому судні був інший капітан, то я сказав би вам, що ви будете в Йокогамі завтра вранці. Але наш Капітан — людина з норовами, і я попереджую вас, щоб ви були готові до всього,— зрозуміли? До всього.
— Я... правду мовити, я не зовсім розумію вас,—не-впевнено відповіла вона. В очах у неї промайнуло збентеження, але не страх.— Невже я помилялася, думаючи, що до людей, потерпілих на морі, завжди ставляться дуже уважно? Це ж, властиво, дрібниця, адже ми зовсім близько від берега.
— Щиро кажучи, я сам нічого не знаю,— почав я заспокоювати її.— Я хотів просто приготувати вас до найгіршого, щоб воно не захопило вас зненацька. Ця людина, наш капітан,— звір якийсь, диявол, і ніхто ніколи не може вгадати, яка нова химерна примха набіжить на нього.